* * *
Ти подих вітру чи душі сумління?
Ти гріх чи, може, каяття?
Любов чи ненависть? Страждання?
Чи, може, рима з прозою життя?
Ти — свято серед буднів,
Ріка серед гірких пустель.
Чи може той вогонь, що спопеляє?
Чи лід, який рятує...чи серце, що вмирає?
Ти — стимул жити і радіти!
Як просто ж ці звучать слова...
Ти на моїй долоні світло,
Ти моя мудрість і мої жнива...
Ти будеш подивом і дивом,
Колючим тереном, як довгий путь,
І болем, і молитвою, і страхом...
Ким хочеш стань, але байдужістю не будь!..
М. Г.
* * *
Ти, мабуть, почуєш все сказане мною.
І, може, здійсняться всі сни наяву:
Чи літом, чи може п’янкою весною
Згадаєш мене, але я не прийду!
М. Г. |
* * *
Целовал, кружил, лелеял,
Растревожил, усыпил,
Душу ветром перевеял,
А потом про все забыл!
Растерялась, горевала,
Ночью плакала одна.
И, страдая, проклинала
Утро завтрашнего дня.
Уезжал — не попрощался,
Будто не была она,
И навек во тьме остался,
Как потухшая луна.
У судьбы свой поворот:
С прежнею она любовью,
Сын любимый в ней живет,
Что храним родною кровью.
…………………………………….
Все простила, улыбнулась…
Мужа нежно обняла…
Посмотрела, обернулась…
А разлука… что ж… была…
М. Г.
|
* * *
А я ещё спою о синей дали лета
Из гор видна роса, в абстракции одета...
На ней твои шаги, и миг застыл случайно…
Зачем топтать любовь? Ведь без неё печально...
В раю бывали сны, а в ад летели силы.
И миг, один лишь миг! Он отзвучал красиво...
А я еще спою о синей дали лета
И пусть мне снится сон, что песня недопета!
М. Г.
|
