MySvitLit / Сайт Тетяни Федорівни Кричфалушій

Почему женщина плачет?

Tetjana — Thu, 20 Jul 2017 23:19:07 GMT

Маленький мальчик спросил маму: «Почему ты плачешь?»
- Потому что я - женщина.
- Я не понимаю!
Мама обняла его и сказала: «Этого ты не поймёшь никогда».
Тогда мальчик спросил у отца: «Почему мама иногда плачет без причины?»

«Все женщины иногда плачут без причин», - всё, что смог ответить отец.
Потом мальчик вырос, стал мужчиной, но не переставал удивляться: "Почему же женщины плачут?"
Наконец он спросил у Бога. И Бог ответил:
«Задумав женщину, Я хотел, чтобы она была совершенной.
Я дал ей плечи такие сильные, чтобы держать весь мир, и такие нежные, чтобы поддерживать детскую головку.
Я дал ей дух настолько сильный, чтобы вынести роды и другую боль.
Я дал ей волю, настолько сильную, что она идёт вперёд, когда другие падают, и она заботится о павших и больных, и усталых, не жалуясь.
Я дал ей доброту любить детей при любых обстоятельствах, даже если они обижают её.
Я дал ей силу поддерживать мужа, несмотря на все его недостатки.
Я сделал её из его ребра, чтобы она защищала его сердце.
Я дал ей мудрость понять, что хороший муж никогда не причиняет жене боль намеренно, но иногда испытывает её силу и решимость стать рядом с ним, без колебаний.
И, наконец, Я дал ей слёзы. И право проливать их, где и когда необходимо.
И тебе, сын Мой, надо понять, что красота женщины не в её одежде, причёске и внешности, её красота в глазах, которые открывают дверь к её сердцу. Тому месту, где обитает любовь».

Притча про вартість нашого життя

Tetjana — Thu, 20 Jul 2017 23:01:14 GMT

Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев’яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.
Почав читати написи. На першому було: «Ян Taper, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована...
Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні». Ще одна дитина...
Далі читав написи на інших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років... Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.
Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, спитав, чи оплакує когось із родини.
«Ні, немає тут нікого з моїх рідних, — відповів подорожній. — Але що діється у цьому селі? Що за жах тут діється?
Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вмирають самі діти?»
Старенький усміхнувся і мовив:
— Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотримуємося стародавнього звичаю. Той, кому виповниться 15 років, отримує від батьків записничок, такий, як у мене висить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як довго воно тривало. Закохався... Як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов’язані з першим поцілунком, — як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження первістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий повернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо у зошит кожну хвилину щастя... кожну мить щастя.
Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цей час пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це насправді прожитий час.

Не обмежуйся існуванням... Живи!
Не обмежуйся дотиканням... Відчувай!
Не обмежуйся спогляданням... Побач!
Не обмежуйся слуханням... Почуй!
Не обмежуйся мовленням... Скажи щось!

Чувства разные бывают... (Мария Куткар)

Tetjana — Thu, 20 Jul 2017 22:44:08 GMT

Я - дурак. Я её потерял.
А она была мне опорой.
Замирая, ее целовал,
Каждый раз влюбляясь по-новой.

Я ее безумно любил,
Обожал ее ласковый голос.
Только редко я ей говорил,
Что люблю ее — чертова гордость!

Я с ней сросся душой навсегда
И привык к ней. Не думал, что может
Вдруг остынут однажды глаза
И чужим станет шелк ее кожи.

Не дарил ей цветов, даже слов
О любви и о том, что красива.
А ведь только она средь миров
Для меня была необходима.

Ей хотелось же просто тепла
И внимания чуточку может,
Чтобы хоть отвечал иногда
На «Люблю» — «Я люблю тебя тоже».

Чтоб носил я ее на руках
И к ногам ее мир положил,
Чтоб любил ее не на словах —
По поступкам, чтоб тоже любил.

А я думал: «куда она денется?»
И не верил, что разлюбит меня.
А теперь напрасно надеяться —
Она ушла. Ушла навсегда.

Я ее ведь любил очень сильно
И других не смогу любить так.
В жизни нет хэппи энда как в фильмах —
Я ее потерял. Я — дурак.

Сегодня Бог проснулся утром рано…

Tetjana — Thu, 20 Jul 2017 22:31:49 GMT

Сегодня Бог проснулся утром рано…
Он жалобы и просьбы почитал…
И людям из кувшина без обмана
Желаемое в сердце наливал…
Но не у всех открыто было сердце
И место есть для Чуда не у всех.
То завистью, враждой подпёрта дверца…
То жадность не даёт налить успех…

А у кого-то до краёв разлита
Печаль и безысходность, вот беда.
И Бог жалел, что сердце это скрыто…
Любви хотел налить, да вот куда?
И Бог грустил, что люди не умеют
Сердца и души чистить от обид…
Они с годами в сердце каменеют
И сердце превращается в гранит…

Но Бог ходил, смотрел и улыбался,
Когда сердца влюблённые встречал.
Он брал кувшин и от души старался,
Им счастье в сердце бережно вливал…
А люди постепенно расплескали
Подаренную Богом благодать
И всех вокруг в утрате обвиняли,
Забыв в самих себе вину искать…

Ведь если б мы могли прощать и верить,
Любить, благодарить и отпускать,
То Бог бы мог не каплей счастье мерить,
Кувшин волшебный мог бы весь отдать…
Сегодня Бог проснулся на рассвете.
Огромный ящик с просьбами у ног…
А рядом лишь один без просьб конвертик:
«Благодарю за всё тебя, мой Бог…»

Счастье (Ги де Мопассан)

Tetjana — Wed, 19 Jul 2017 23:58:53 GMT

Настал час вечернего чая, скоро должны были внести лампы.
Вилла возвышалась над морем. После заката солнца небо было все розовое и как бы посыпанное золотой пыльцой, а Средиземное море, без единой морщинки, без малейшей ряби, гладкое и еще блестящее в свете умирающего дня, походило на полированную металлическую пластинку необъятной величины.
Вдали, справа, на побледневшем пурпуре заката вырисовывались черные очертания зубчатых гор.
Разговор шел о любви; эту старую тему обсуждали, повторяя вновь все то, что уже было сказано столько раз. Ласковая меланхолия сумерек придавала речи медлительность, вливала в сердца умиление, а слово «любовь», беспрестанно повторявшееся, произносимое то густым мужским голосом, то легко звучным голосом женщин, казалось, заполняло всю гостиную, порхало в ней, как птичка, реяло, как бесплотный дух.
— Можно ли любить в течение многих лет?
— Да, — настаивали одни.
— Нет, — утверждали другие.
Присутствующие разбирали отдельные случаи, спорили, приводили примеры; и все, как мужчины, так и женщины, объятые волнующими воспоминаниями, о которых они не могли рассказать, но которые просились на язык, были явно растроганы и с глубоким трепетом, с жгучим интересом обсуждали эту обыденную и величественную тему, — говорили о нежном и таинственном союзе двух существ.
Но вдруг один из собеседников, пристально вглядываясь вдаль, воскликнул:
— Посмотрите, что это там?
На поверхности моря, на самом горизонте, всплыла огромная и туманная серая масса.
Женщины поднялись с мест и в недоумении глядели на это изумительное, никогда ими не виданное явление.
Кто-то сказал:
— Это Корсика. Она видна отсюда два — три раза в год при исключительных атмосферных условиях, когда воздух совершенно прозрачен и нет мглистой дымки, обычно заслоняющей горизонт.
Там, вдали, смутно вырисовывались гребни гор, казалось даже, что можно разглядеть снег на их вершинах. Все замерли, пораженные, взволнованные, почти испуганные этим внезапным появлением целого мира, этим призраком, всплывшим над водою. Такие странные видения, быть может, являлись тем, кто отправлялся, подобно Колумбу, в далекие неисследованные моря.
Один пожилой господин, до тех пор молчавший, сказал:
— Взгляните, этот остров возник перед нами как живой ответ на то, о чем мы говорили, и пробудил во мне одно особенное воспоминание; я видел там прекрасный пример постоянной любви, любви до неправдоподобия счастливой.
Вот что я видел.

Пять лет тому назад я путешествовал по Корсике. Этот дикий остров менее известен и более далек от нас, чем Америка, хотя его и видно иногда с французских берегов, как, например, сегодня.
Представьте себе мир, еще находящийся в состоянии первобытного хаоса, буйное нагромождение гор, разделенных узкими ущельями, по которым несутся стремительные потоки; кругом ни единой равнины, только громадные гранитные валы и гигантские волнообразные складки гор, покрытые зарослями или высокими каштановыми и сосновыми лесами. Это девственный, невозделанный, пустынный край, хотя изредка там и встречаются деревушки, напоминающие издали груды камней на вершине горы. Ни земледелия, ни промышленности, ни искусства. Здесь не встретишь ни кусочка резного дерева, ни обломка хотя бы самого грубого изваяния, ни малейшего следа, который говорил бы о ребяческом или утонченном пристрастии предков нынешних корсиканцев к изящным и красивым вещам. Больше всего поражает в столь прекрасной и суровой стране врожденное безразличие к тому исканию пленительных форм, которое зовется искусством.
Италия, где каждый дворец полон шедевров и сам по себе настоящий шедевр, где мрамор, дерево, бронза, железо, металлы и камни свидетельствуют о человеческом гении, где самые обиходные старинные предметы, валяющиеся в старых домах, говорят о божественном стремлении к изящному. Италия для всех нас — священная отчизна, которую мы любим, потому что она являет и доказывает нам величие, порыв, могущество и торжество человека-творца.
А рядом с нею дикая Корсика осталась такою, какой была в младенческие дни. Человек живет здесь в своей лачуге, равнодушный ко всему, что не касается его существования или семейных дрязг. Он сохранил все недостатки и достоинства некультурных племен: он резок, злобен, бессознательно кровожаден, но вместе с тем гостеприимен, благороден, самоотвержен, простодушен, готов открыть свои двери каждому прохожему и отплатить надежной дружбой за малейшее проявление сочувствия.
Итак, я в течение месяца бродил по этому величественному острову, и мне казалось, будто я нахожусь на краю света. Ни постоялых дворов, ни трактиров, ни дорог. По тропинкам, проторенным мулами, добираешься до деревушек, прилепившихся к высоким скалам над извилистыми ущельями, откуда по вечерам доносится беспрерывный шум — глухой и глубокий голос потока. Стучишься в дверь. Просишь приюта на ночь и пропитания до следующего дня. И садишься за скромный ужин, спишь под скромной кровлей, а утром пожимаешь руку хозяина, проводившего тебя до края деревни.
И вот однажды вечером, после десятичасовой ходьбы, я набрел на маленький домик, одиноко стоявший на дне тесной долины, которая одним лье дальше выводила к морю. Крутые склоны гор, покрытые обломками скал и высокими деревьями, сжимали, как две мрачные стены, эту бесконечно печальную ложбину.
Вокруг хижины был садик и несколько виноградных лоз, поодаль росло несколько больших каштанов — словом, было чем жить; для такой нищей страны это уже целое богатство.
Меня встретила старая, суровая и, что редкость в тех краях, опрятная женщина. Сидевший на соломенном стуле мужчина встал, поклонился мне и опять сел, не вымолвив ни слова. Его подруга сказала мне:
— Не взыщите, пожалуйста, он оглох. Ему восемьдесят два года.
Она говорила на чистом французском языке. Меня это удивило.
Я спросил:
— Вы не корсиканка?
Она ответила:
— Нет, мы с материка. Но мы живем здесь уже пятьдесят лет.
Тоскливое и тревожное чувство охватило меня: пятьдесят лет прожить в этой мрачной дыре, так далеко от городов, от людей! Вошел старик-пастух, и все уселись за стол и стали есть густую похлебку из картошки, сала и капусты — единственное блюдо, из которого состоял ужин.
Когда кончилась краткая трапеза, я вышел посидеть у порога; я глядел на угрюмый ландшафт, и сердце мое сжималось от печали, томилось той тоской, что охватывает путешественников в иные грустные вечера, в иных безотрадных местах. Кажется, все близится к концу — и собственная жизнь и жизнь вселенной. Внезапно начинаешь постигать ужасающую горечь бытия, разобщенность всех людей, ничтожество всего земного и непроглядное одиночество сердца, которое убаюкивает и обманывает себя неустанно до самой смерти.
Старуха вышла ко мне и, подстрекаемая любопытством, которое таится даже в глубине безропотно смирившихся душ, спросила:
— Вы, значит, из Франции?
— Да, я путешествую удовольствия ради.
— Вы не из Парижа ли?
— Нет, я из Нанси.
— Вы из Нанси?
Мне показалось, что ее охватило глубокое волнение. Каким образом я заметил или, вернее, почувствовал это — не знаю.
Она медленно повторила:
— Вы из Нанси?
На пороге показался ее муж, безучастный к окружающему, как и все глухие. Она молвила:
— Ничего! Он не слышит.
Потом, спустя несколько мгновений, продолжала:
— Значит, в Нанси у вас есть знакомые?
— Как же, я знаю почти весь город.
— А семью Сент-Аллез знаете?
— Еще бы, прекрасно знаю; это были друзья моего отца.
— Как ваша фамилия?
Я назвал себя. Она пристально посмотрела на меня, потом проговорила тихим голосом, как говорят, вспоминая о чем-нибудь.
— Да, да, помню. А что сталось с Бризмарами?
— Все умерли.
— Вот как! А Сирмоны? Вы их знали?
— Да, младший из них — генерал.
Тогда она произнесла, трепеща от волнения, от тоски, от какого-то смутного, мощного и священного чувства, от какой-то потребности признаться, высказать все, говорить о том, что до сих пор таилось в глубине ее сердца, и о людях, имя которых потрясло ее душу.
— Да, Анри де Сирмон. Как не знать! Это мой брат. Я взглянул на нее, растерявшись от неожиданности. И вдруг во мне пробудилось воспоминание.
В свое время это событие произвело страшный переполох в среде лотарингского дворянства. Миловидная, богатая девушка Сюзанна де Сирмон бежала с унтер-офицером, служившим в гусарском полку, которым командовал ее отец.
Солдат, обольстивший дочь своего полковника, был красивый малый, простой крестьянин, но голубой доломан сидел на нем очень ловко. Она, вероятно, увидала его, когда смотрела на дефилирующие эскадроны, отметила и полюбила. Но как ей удалось заговорить с ним, как они могли встретиться, объясниться? Как решилась она дать ему понять, что любит его? Этого никто так и не узнал.
Окружающие ничего не подозревали, ничего не видели. Отслужив свой срок, солдат однажды вечером исчез вместе с нею. Их разыскивали, но не нашли. Она ни разу не подала о себе вести, и ее считали умершей.
И вот я встретил ее здесь, в этой зловещей долине.
— Да, припоминаю, — сказал я. — Вы мадмуазель Сюзанна?
Она утвердительно кивнула головой. Слезы катились по ее щекам. Потом, взглянув на старика, который неподвижно сидел на пороге лачуги, она промолвила:
— Это он.
И я понял, что она по-прежнему любит его, что все еще очарована им.
Я спросил:
— Были ли вы счастливы по крайней мере?
Она ответила головой, исходившим из глубины сердца:
— О да, очень счастлива! Он дал мне большое счастье. Я ни разу ни о чем не пожалела.
Я смотрел на нее, опечаленный, пораженный, восхищенный могуществом любви. Она, богатая девушка, последовала за этим человеком, за этим крестьянином. Она сама стала крестьянкой. Она приноровилась к жизни, лишенной изящества, роскоши, лишенной какой бы то ни было утонченности, она применилась к его простым привычкам. И она все еще любила его. Она стала женою простолюдина, ходила в чепце, в холщовой юбке. Сидя на соломенном стуле, за некрашеным столом, она ела из глиняной миски картофельную похлебку, приправленную салом. Она спала рядом с ним на сеннике.
Она никогда не думала ни о чем, кроме него! Она не сожалела ни о роскоши, ни о драгоценностях, ни о шелках, ни о мягких креслах, ни о тепле надушенных комнат, обитых штофом, ни о ласке пуховых перин, в которые погружается усталое тело. Ей ничего не нужно было — только он; лишь бы он был подле нее, она ничего больше не желала.
Она отказалась от привычной жизни совсем еще юная, отказалась от света, от тех, кто ее любил, вырастил. Она ушла с ним одна в это глухое ущелье. И он был для нее всем — всем, чего желаешь, о чем грезишь, всем, чего беспрестанно ждешь, на что бесконечно надеешься. Всю свою жизнь с ним она была счастливейшей из женщин.
И всю ночь, прислушиваясь к хриплому дыханию старого солдата, лежавшего на своей убогой койке, возле той, которая последовала за ним так далеко, я думал об этой необыкновенной и простой любви, об этом счастье — таком полном и созданном из такой малости.
С восходом солнца я ушел, пожав на прощание руки старым супругам.

Рассказчик умолк. Одна из женщин сказала:
— Ну, у нее был уж слишком несложный идеал, слишком примитивные потребности и слишком простые желания. Так могла жить только дурочка.
Другая задумчиво проговорила:
— Что ж из этого? Она была счастлива!
А вдали, на самом горизонте, Корсика погружалась в ночь, медленно уходила обратно в море, постепенно стушевывалась ее огромная тень, возникшая словно для того, чтобы поведать историю двух скромных любовников, которых приютили ее берега.

Перевод Е.Гунст

Щастя (Гі де Мопассан)

Tetjana — Wed, 19 Jul 2017 23:25:40 GMT

Було це в годину вечірнього чаю, перед тим як мали світити лампи. Вілла підносилась над морем; сонце, зайшовши, полишало на небі рожеву дорогу, посипану золотим порохом. Жодної хвилі, жодної зморшки не було на Середземному морі, що полискувало, рівне та безмежне, в останньому промінні дня, неначе величезний лист полірованого металу.
       Вдалечині, праворуч, вимальовувались на поблідлому пурпурі заходу силуети зубчастих гір.
       Розмова йшла про кохання; сперечалися на цю давню, як світ, тему, повторювали слова, не раз і не двічі уже, певне, сказані. Ніжна меланхолія смеркання притишувала слова, розчулювала душі, і слово "кохання", яке щохвилини промовляв то дужий чоловічий голос, то м'який та легкий голос жіночий, ніби виповнювало невелику залу, ширяло там, як птах, віяло, як невидимий дух.
       — Чи можна вірно кохати багато років поспіль?
       — Так! — запевняли одні.
       — Ні! — перечили інші.
       Брали різні випадки, ставили певні умови, наводили приклади; і всі, чоловіки й жінки, охоплені раптом виниклими приємними й болючими спогадами, споминали, про які не можна було говорити і які рвалися їм з уст, були схвильовані і з глибоким почуттям та запалом говорили про цю таку банальну й таку владну могутню силу — про солодке й таємниче єднання двох істот.
       Зненацька хтось, глянувши вдалечінь, скрикнув:
       — О! Гляньте-но! Що то таке?
       На морі, далеко-далеко, підносилась сіра, величезна і невиразна маса.
       Жінки повставали і здивовано дивились на це несподіване, ні разу не бачене явище.

       Хтось пояснив:
       — Це Корсіка. Її можна звідси побачити двічі або тричі на рік, за певних атмосферних умов, коли особливо прозоре повітря не ховає її за млою водяних випарів, якими звичайно буває повита далечина.
       Невиразні пасма гір були видні оку, і здавалося навіть, ніби можна відрізнити снігові вершини. Всіх вразила, майже злякала, ця несподівана поява цілого світу, цей привид, що виник раптом серед моря. Чи не такі ж чудні видива ввижалися мандрівцям, що, як Колумб, пливли невідомим, недослідженим океаном?
       Тут заговорив старий чоловік, що досі не брав участі в розмові:
       — Слухайте, я бачив на цьому острові, що встав перед нами ніби для того, щоб розв'язати наші суперечки і нагадати мені один чудний випадок, — я бачив там приклад на диво вірної і незвичайно щасливої любові.
       Ось як воно було.
       П'ять років тому я подорожував по Корсіці. Цей дикий острів менше відомий нам, дальший від нас, ніж Америка, дарма, що його інколи, як от сьогодні, можна побачити з берегів Франції.
       Уявіть собі світ ще в стані хаосу, безладні пасма гір і між ними вузькі ущелини, де течуть бистрі потоки: ніде жодної рівнини, скрізь велетенські, безформні гранітні скелі та гігантські брили землі, вкриті чагарником або високими каштановими та сосновими лісами. Це незнайома, необроблена, дика й пустельна країна; правда, де-не-де можна побачити село, схоже на купу каміння на верхів’ї гори. Нема там ніякої культури, ніякої промисловості, ніякого мистецтва. Ніде не побачите ви хоч би шматка різьбленого дерева чи обтесаного каменю, не натрапиш на пам’ятки про дитячий чи витончений смак, про потяг до краси у давніх жителів цієї країни. Ось, власне, що найбільше вражає в цій пишній і суворій країні: спадкова байдужість до привабливих форм, які звуть мистецтвом.
       Італія, де кожен палац повний шедеврів і сам є шедевр, де мармур, дерево, бронза, залізо, метали і каміння свідчать, нагадують про людський геній, де найдрібніші старовинні речі в давніх домах будять у нас божественну жадобу прекрасного, — Італія для всіх нас свята вітчизна, яку ми любимо, бо вона показує нам, дає збагнути потужність, велич, силу й перемогу творчого розуму.
       І поруч з нею — Корсіка, дика та пустельна, така, як у перші дні свого існування. Людина живе тут у своїм немудрім житлі, байдужа до всього, що не стосується власного її життя чи родинних суперечок. Вона зберегла тут усі негативні і всі гарні риси некультурних народів: жорстокість, злобність, кровожерність, розумову темряву, і поряд з тим — гостинність, благородство, відданість, довірливість, наївність; вона відчиняє двері для кожного, хто до них постукає, і дарує вірну дружбу за найменшу, ледве виявлену симпатію.
       Отже, цілий місяць блукав я по цьому величному острові з таким почуттям, ніби я на краю світу. Ні заїзду ніде жодного, ні шиночка, ні дороги людської. Ідеш, ідеш стежкою, пристосованою лише для мулів, і натрапиш нарешті на невеличке, притулене до гори сільце, що висить над урвистими ярами, звідкіля ввечері чути ненастанний шум, глухий і глибокий гомін потоку. Ви стукаєте в двері, просите пустить переночувати і дати чогось підживитись. Вечеряєте ви за вбогим столом, ночуєте в убогому житлі, — а вранці стискаєте руку господареві, що виводить вас аж на край села.
       Одного вечора, пройшовши годин із десять, я опинився біля невеликої хатини, що стояла зовсім самотньо в глибині вузької долини, котра за яке, може, льє виходила до моря. Два стрімкі гірські схи-ли, вкриті чагарником, обваленими кам'яними брилами та високими деревами, ніби тяжкі стіни, стискали цю безмежну сумну ущелину.
       Біля халупи кілька кущів винограду, невеликий садок, ще далі — треба ж із чогось жити — кілька великих каштанів, ціле багатство для цієї вбогої країни.
       Жінка, що впустила мене, була стара, поважна і на диво охайна. Якийсь чоловік сидів на солом'янім стільці; він підвівся, уклонився мені і знову мовчки сів. Жінка промовила:
       — Даруйте йому, він глухий. Йому вісімдесят два роки.
       Вона говорила гарною французькою мовою. Це мене здивувало.
       — Ви не корсіканка? — спитав я.
       — Ні, ми з континенту. Та ось уже п'ятдесят літ, як ми живемо тут.
       Жах і смуток охопив мене, коли я здумав про п'ятдесят літ життя в цій похмурій дірі, далеко від міст, де живуть люди. Увійшов старий пастух, і всі сіли до обіду, що складався з єдиної страви — густого супу з картоплею, салом та капустою.
       Підживившись чим було, я вийшов собі посидіти біля дверей; серце моє стискалося від хмурного краєвиду, глибока туга охопила мене — та туга, що виникає іноді у мандрівців під впливом сумного вечора в пустельному краю. Здається тоді, що настане кінець усьому — й існуванню, і всесвітові. В такі хвилини зразу розумієш страшну вбогість людського життя, одинокість кожного з нас, марність усього на світі і чорну самотину серця, яке до самої смерті заколисує й обманює себе мріями.
       Стара приєдналась до мене, порушена тією цікавістю, що живе завжди навіть у найвідлюдніших душах.
       — Отже, ви з Франції?
       — Так, мандрую собі для розваги.
       — Може, ви з Парижа?
       — Ні, я з Нансі.
       Мені здалося, що вона дуже зворушена. Не знаю, з чого я те побачив, чи, точніше сказати, відчув.

     Вона повторила спроквола:
       — Ви з Нансі?
       Чоловік став у дверях, байдужий до всього, як звичайно глухі.
       Вона зауважила:
       — Нічого. Він не чує.
       А потім, трошки помовчавши:
       — То, певне, у вас там багато знайомих?
       — Так, я знаю там майже всіх у Нансі.
       — А родину Сент-Алоз знаєте?
       — Дуже добре; то були приятелі мого батька.
       — А вас як звуть?
       Я сказав своє ім’я. Вона пильно глянула на мене, а далі промовила тихим голосом, як то буває, коли на людину наринуть спомини:
       — Так, так, пригадую. А що сталося з Брізмарами?
       — Всі повмирали.
       — А! І Сірмонів ви теж знаєте?
       — Так. Молодший з них тепер генерал.
       Тоді вона проказала, тремтячи з хвилювання, туги, не знаю вже з якого складного, дужого й святого почуття, — того, що примушує заговорити раптом про глибоко в душі заховані речі, про людей, чиї імена до дна зворушують серце:
       — Так, Анрі де Сірмон. Я його добре знаю. Це мій брат.
       Здивований, вражений глянув я на неї. І раптом згадав.

       Ця історія наробила колись великого галасу серед знатних родин у Лотарінгії. Молоду дівчину, багату і вродливу, Сюзанну де Сірмон, викрав гусарський унтер-офіцер з того полку, яким командував її батько.
       Цей солдат, що зумів причарувати доньку свого полковника, був парубок із селянської сім'ї, та гарний, хоч малюй, у синьому доломані. Напевно, вона нагляділа його і покохала, бачивши, як проходять один по одному ескадрони. Та як вона з ним заговорила, як домудрувались вони зустрітись і змовитись, як вона насмілилась дати йому зрозуміти, що любить його, — про це ніхто нічого не знав.
Нікому й на думку не спадало, що має статись. Якось увечері, коли солдатові вийшов його термін, він зник разом із нею. Шукали їх, та не знайшли. Від неї не було жодних звісток, і її вважали за мертву.
       І от тепер я знайшов її в цьому непривітному яру.
       — Пам'ятаю, добре пам'ятаю, — сказав я. — Ви панна Сюзанна?
       Вона кивнула головою: так! Сльози котилися в неї з очей. Показуючи очима на старого, що стояв нерухомо на порозі халупи, вона сказала:
       — Це він.
       І я збагнув, що вона й досі любить його, і досі дивиться на нього зачарованими очима.
       — Чи ж були ви щасливі принаймні? — спитав я.
       А вона відказала повним щирого почуття голосом:
       — О! Дуже, дуже щаслива! Він мені дав велике щастя. Я ні разу не каялась.
       Я дивився на неї, сумний, здивований, вражений могутністю любові! Ця багата дівчина пішла за ним, за простим селянином. З неї самої зробилася селянка. Вона звикла до його життя, позбавленого найменшої розкоші, вишуканості, елегантності, і перейнялась простими його звичками. І вона ще й тепер кохала його. Панська донька обернулась у звичайнісіньку мужичку — в очіпку, в полотняній спідниці. Сидячи коло дерев'яного столу на солом'яному стільці, вона їла з глиняної миски капусняк із салом. Спала обіч свого чоловіка на солом’янику.
       І не було в неї інших думок, тільки про нього! Вона не шкодувала ні за пишними уборами, ні за дорогими тканинами, ні за оздобами, ні за м'якими меблями, ні за теплими у шпалерах покоями, де струмують завжди тонкі парфуми, ні за перинами, в які так любо поринає тіло. Нічого їй не треба було, крім нього. Він — це було все для неї.
       Молодою дівчиною покинула вона життя, покинула те коло, в якому виховалась, і тих людей, що зростили її й любили. Лише вдвох із ним вона прибула до цієї дикої долини. І він становив для неї все, чого бажають, про що марять, на що сподіваються люди. І він до краю сповнив щастям її життя. Щасливіша вона не могла б бути.
       І цілу ніч, дослухаючись, як хрипко дише старий солдат, лежачи на вбогому ліжку, поруч тієї, котра пішла за ним далеко, я думав про цю дивну й просту історію, про це таке повне і такими бідними засобами досягнене щастя.
       Рано-вранці я вийшов, стиснувши руки старому подружжю.

       Оповідач замовк. Одна з жінок промовила:
       — Ну, вона мала надто досяжний ідеал, надто примітивні потреби і надто невеликі вимоги. Певне, була просто нерозумна.
       Друга на те повагом:
       — Дарма! Вона була щаслива.
       А там, на видноколі, Корсіка тонула в нічній темряві, зникала поволі в морі; велетенська тінь її зливалась з імлою, так ніби вона з'явилась була власне для того, щоб розказати історію вірної та невибагливої пари, що знайшла собі притулок на її берегах.

Переклад Максима Рильського

Небилиця / Брехня (казка)

Tetjana — Sun, 23 Aug 2015 19:46:55 GMT

Небилиця

Зустрівся в купе СВ «новий українець» й простий гірник, що повертався додому з мітингу під будинком Верховної Ради, небритий, голодний.

— Звідки ти звалився? — питає зверхньо перший.
— З пекла, — відповідає другий, — з того світу.

Цікаво стало «новому українцю», як там почувають себе його покійні батьки.
— Та ніби-то й непогано, — відповідає гірник. — За хабаря без діла по казанах сидять, а мої покійні батьки і там вкалують — вугілля під їх казани підкладують.

* * *

Брехня

Казка

Орав один чоловік у полі допізна. Вже й пуночи стало, коли видить: прилітають троє чортів… Забрали і волів, і плуга. «Прийди», — кажуть, — «завтра із брехнею, то й оддамо.»

Розказав дома, що сталося з ним, й зажурився. А мав той чоловік трьох синів. Жалко їм стало вутця, й зголосився старший піти до чортів з неправдою.

Прийшов, а вони вже чекали його. Почали слухати усякі смішні сільські небилиці. Сміялися чорти над розказами хлопця десь із годину. А прийняли все за правду. І не то, що не дали волів, а ще й з хребта його шкуру на ремінь собі здерли.

Пішов на другу ніч середущий син. А й того така біда трафила. Нічого не лишалося робити, як іти наймолодшому, ще майже дітваку.
— Куди тобі там?! — начали відраджувати його отець і мати, — коли й старшим не повезло.
Та хлопчище напосівся: іду — і край. Ще й батькового корбача із собою взяв.
Прийшов, а чорти йому зразу:
— Розказуй брехню!
— Що тут розказувати, — начав хлопець, — коли вчора так наморився, що й ніг пуд собою не чую.

Сів на камінь й продовжує:
— В’юз до попа няня й маму побиратися. Докі ішла церемонія, кось (щез би в каміння та плиття) украв у мене коні. Прийшлося запрягати у вуз няня. Та ун все озиравя на маму, як го-м не перещів корбачом. Прийшлося запрягати їх обох. А они так побігли, всі колеса поламалися. Дай, думаю, з вершка верби скручу колесо. Ліз на неї, ліз аж до самого неба. А за тот час якийсь дідько, стік би, підрубав дерево й залишив мене на небі. Робити було нічого, начав я по світлицях змітати порох й в’язати з нього мотуз. По ньому й спущався на землю. Та не стачало його. Прийшлося з верху відрізувати та внизу доточувати. За такою роботою й найшла на мене нужда, покапало з мене вниз. А там стояв ваш отець, думав, що то — манна небесна й пив той непотріб, ще й облизувався.

— Брехня ото! — закричали чорти.
— Як-то, ви не вірите мені? — розізлився хлопчище — і давай періщити чортів корбачом. — Кажіть, що правда!
— Брехня, брехня! — заволали. — Бери свої воли та плуга, і розійдемося мирно.
— Ет-ні! — не згодився хлопчище, і з хребта кожного чорта здер по два ремені, ще й братових узяв назад.

Мир на землі

Tetjana — Sun, 23 Aug 2015 17:35:19 GMT

Мир на землі — це затишок і тиша,
Це сміх дитячий і душі політ,
Коли поет чарівні вірші пише
Про незвичайний, дивовижний світ.

Мир на землі — це росяні світанки,
Краса і творчість, пісня у гаях.
Мир на землі — це вечори і ранки
Із радістю і щастям у серцях.

Мир на землі — це дім і мама, й тато,
Й любові стільки — просто через край!
Це та земля, де щастя є багато
І в кожній хаті — хліба коровай.

Це та земля, де сміх і пісня лине,
А діти йдуть до школи знов і знов.
Й ніколи у боях ніхто не гине,
Бо там господар — щастя і любов.

Найбільше в світі хочу миру! / За що біда? (Надія Красоткіна)

Tetjana — Sun, 23 Aug 2015 17:31:10 GMT

Найбільше в світі хочу миру.
Найбільше в світі хочу миру! Миру!
Дзвінкої тиші, квітів аромат…
І посмішку дитячу щиру-щиру,
Щоб між людьми: любов, краса і лад!
Високе небо ніжне, синьооке,
А десь високо линуть журавлі…
Пшеничне поле, щоб цвіло широке.
І щастя, й радість на святій землі.
А в цілім світі пострілів немає,
Щоб ця війна закінчилась для всіх.
І хай земля вся квітами буяє,
А всюди радість і веселий сміх.
Так хочу миру… Миру і свободи,
Бо це для щастя — просто головне!
Щоб дружніми були усі народи
І хай нас горе й лихо омине.
Я хочу миру!

Така тривога в серці й чорна туга,
Бо йде війна — біда в моїм краю.
Втрачає мати сина, друзі — друга,
Жінки й дівчата — долю і сім’ю,
А діти батька. Будуть сиротами.
І вже не буде щастя і тепла…
О, схаменіться, люди, що це з вами?
Чого це злість над вами верх взяла?
Ну, де вселенська справедливість божа?
Чому до нас вона ще не дійшла?
Чому до нас не йде пора погожа,
А випало нам так багато зла…
Репресії, війна, голодомори,
Знущання над країною й людьми.
Від сліз людських затоплені вже й гори,
А спокою й добра не маєм ми…
Живемо тихо, хочемо всі миру,
Радіємо, співаємо пісні.
І душу маємо відкриту й щиру,
У світ несемо помисли ясні…
За що нам стільки горя, сліз і муки?
І нащо нам ці війни і страхи…
Розрухи, безлад і страшні розлуки…
Скажіть, нарешті, за які гріхи?

Я за земними мірками живу (Надія Красоткіна)

Tetjana — Sun, 23 Aug 2015 17:21:14 GMT

Де Пекло й Рай
Я за земними мірками живу.
Де Пекло й Рай я поки що не знаю.
Хоч по життю тихесенько пливу,
Та доброту від зла я відрізняю.
Мабуть у Пеклі просто діє зло,
А доброти у ньому не буває.
Хто буде там, тому не повезло,
Бо й п’ятами звідтіль не накиває.
Терпіти мусить за гріхи тяжкі,
Що за життя нагріб у душу грішну.
Тягатиме з гріхами там мішки…
Перебування в нім, таки, невтішне.
А от в Раю, мабуть, завжди весна
Співоча, світла, радісна, пахуча…
І там не знають, що таке війна,
Там вся місцевість гарна і квітуча.
Немає зла, лише любов свята.
Там щирість всюди, доброта і ласка.
І кожен день сміх, радість і свята,
Ну, як по наших мірках — завжди казка.
А на Землі, у рідному краю
Весняна пісня ніжно душу крає.
Мабуть, немає краще і в Раю,
Ніде, насправді, краще не буває.
Ми тут живемо на Землі усі:
Святі і грішні, бідні і багаті.
І ходимо всі по траві й росі,
Та різні всі: то добрі, то пихаті…