Побутує кілька легенд про історію виникнення нашого селища, які дійшли до нас від наших предків через дідів і батьків. Цілком можливо, що якась з них має під собою реальний грунт. Одна з легенд розповідає, що першими поселенцями Буштина були в'язні Хустського замку і зігнані силою кріпаки. Життя їхнє було каторжне, важке. В'язням і кріпакам не дозволяли нікуди переселятися без дозволу пана. На роботу йшли під наглядом панських слуг, працювали без відпочинку. За найменшу провину їх жорстоко карали. Працювали далеко від домівок: йшли на розробки лісу та в солекопальні Тереблі, Шандрова (Олександрівки) і Солотвина. В легенді мовиться, що якось через поселення, де жили каторжники, проходили два панські слуги-наглядачі і побачили засмученого чоловіка, що сидів на загаті своєї хатчини. Вони спитали його: "Чого ти журишся?" Він махнув рукою і зажурений продовжував сидіти. Тоді один з наглядачів сказав по угорськи: "Бушов газо", в перекладі це означає "сумна хата". Так було дано назву Буштьогазо цьому поселенню.

У другій легенді мовиться про те, що коли наші предки з берега урочища Горб оглядали місцину майбутнього села (зараз урочище Долина), то побачили там цілу зграю лелек (бузьків), які бродили в густих травах, шукаючи здобич. Людям тут дуже сподобалося, і вони вирішили поселитись назавжди в облюбованій місцевості, котрій дали назву Бузькове село. Пізніше угорці, яким в той час належала територія Закарпаття, перейменували село на Буштьогазо.

Та на думку старожилів, найбільш імовірною є третя легенда. Ця оповідь дійшла до нас з темряви віків і збереглася в церковних записах та народних переказах.

У церковній хроніці, яка велася в "Місяцеслові", розповідається, що наші предки спочатку жили неподалік Хустського замку і належали тамтешньому панові. Вони займались землеробством і скотарством. Пани-феодали накладали на них високі податки, які не всі селяни могли сплачувати, і їх господарство поступово переходило до рук феодала, а частина селян розорялася через великі борги . Тому окремі з них змушені були втікати від свого пана і шукати собі нове місце, надіючись що там їм буде краще.

Королева Єлизавета в грамоті від 1343 року проголосила, що селяни мають право піти від феодала тільки після одержання дозволу від нього та сплати повинностей. Почалося масове закріпачення селян нашого краю. А пізніше, за королівським декретом 1351 року, тільки феодали мали право володіти землею, а селянам взагалі заборонялося переходити від одного феодала до іншого. Та не дивлячись на це, окремі, більш сміливі селяни втікали від свого феодала і влаштовувалися в іншому місці, гадаючи, що там їм буде краще. Феодали у своїх маєтках були повними володарями. Їм дозволялося втручатися в особисте життя залежних селян, чинити суд над ними.

І ось один мужній і завзятий селянин Іван Буща, таємно змовившись з чотирма іншими односельчанами - Тонієм Якобцем, Юрієм Андріишином, Микулою Пашом та Іваном Лукачем, одного весняного вечора разом із своїми сім'ями вирішили утекти від ненажерливого пана-феодала. Зібрали майно, яке в них залишилося, навантажили його на чотири скрипучі підводи (вози), упряжені волами, вивели з хліва три корови та кілька кіз і овець і вирушили до схід сонця у дорогу. Дорога була важка, бо доводилося їм блукати майже бездоріжними дубовими пралісами. І хоч Іван Буща не раз мандрував у цих краях, побував і в Углі та Грушеві, проте прийшлося їм довго блукати, шукаючи притулку в цих необжитих місцях.

Вони спустились з пагорба і, перейшовши через невеличкий холодний потічок, ступили в обійми нової землі. Скрізь було пустинно і дико. Густі прадавні ліси позаду них темнілися, починаючи від Горба, далеко-далеко аж до обрію. А там, по той бік Тиси, розляглися дрімучі букові хащі.

Кругом було чимало боліт, трясовин, над якими не стихав крик водяних птахів. Рідко ступала тут нога людини. Зате звірів скрізь було багато, бо ніхто не полював на них. В темних лісах блукав ведмідь, вишукуючи дупла дерев, з медом диких бджіл. Крізь густі і непрохідні чагарники продирались лисиця і дика кішка. А ось там спокійно пробігав олень, а з ним стадо ланей. Багато серн паслося недалеко від них. Високо, в сонячному небі над лісом ширяв цар птаства - гірський орел. Річки Тиса і Теребля були переповнені рибою та видрою. З голосом вітру і шумом дерев зливалося дзюркотіння річок. В усьому відчувалось буяння багатої непотривоженої природи. Земля чекала працьо-витих рук прибульців, які згодом використають її щедрі дарунки.

Іван Буща запропонував жінкам та дітям разом з обозом залишитись на деякий час на місці, а сам, з чотирма побратимами, подався шукати місце для розміщення колиб. Навкруги була мертва тишина. П'ятеро чоловіків продирались крізь зарослі. Невдовзі вони знайшли суходіл і, оглянувши його, вирішили, що це місце найбільш придатне для поселення.

Повернувшись, вони забрали рідних і скотину з підводами і стали кожен для своєї сім'ї розбивати місце для тимчасового житла - колиб. Ввечері, коли сонце спустилося за гори, всі зібралися разом біля колиби свого ватажка Бущі, щоб порадитись. Іван Буща, повернувшись обличчям на схід і перехрестившись, подякував Господові, що благополучно привів їх на цю землю і просив Всевишнього, щоб благословив їх і нових її мешканців та потомків, які будуть жити на цій землі.

Та весна була доволі холодною. Іван Буща у важкій дорозі сильно простудився і захворів. Невдовзі він помер, а перед смертю заповідав усім жити в мирі і дружбі, "бо в цих двох ділах буде ваша сила". І тут же просив своїх побратимів поховати його на Горбі, де вони вперше зупинились перед вибором місця поселення. Його останнім бажанням було, щоб в майбутньому там спорудили церкву.

Умираючи, ватажок Буща почесно передав свої повноваження найкращому другові - Тонієві Якобцю... Ще довго сиділи мовчки побратими біля могили свого ватажка. І ось тишу перервав Тоні Якобець. Він сказав: "Вже кі-лька тижнів ми живемо на землі, куди привів нас покійний Буща, проте і на сьогодні вона не має назви." І тут сказав Андріишин: "Назвемо цю землю Долиною, а наше поселення хай зветься, на честь покійного ватажка, село Буща". Вся громада підтримала його. Поховали Івана Бущу так, як він заповідав, на крутому узвишші.

Пізніше громада нарекла свого нового командира новим прізвищем - Командор Тоні. Так і посьогодні від перших наших поселенців ведеться родовід Комендарів, Андріишинів, Пашів і Лукачів. Згодом мадяри перейменували село Бушта на Буштафалов, а пізніше Буштьогазо - Буштино.

Всіх чекала пора важкої праці. Коли поділили між чотирма сім'ями землю, почали її обробляти. Викорчували кущі, зорали плугом і засіяли зерном. Незабаром збудували собі рублені з дерева хатинки, вкриті очеретом та соломою. Хати з хлівами та стайнями загороджували тинами з лози. З кожним роком більшала коло їхніх домівок площа оброблених полів. З кожним роком ставав багатшим урожай. Жито, овес, кукурудза хвилювались на полях, ставали дедалі чисельнішими стада їхньої худоби.

Минали дні, роки і століття, а працьовита громада поселення Буща поступово освоювала і окультурювала нові й нові землі. З року в рік розросталось село. Перші чотири хатини, в яких мешкало 26 душ, перетворились сьогодні, через 633 роки, у велике селище Буштино, в якому нараховується понад 2500 добротних будинків і понад 8500 жителів. Керував першим поселенням Буща, а його володіннями - вибраний громадою староста. Першим старостою в селі був Тоні Якобець-Комендар. Від імені всієї громади карав винних, мирив ворогуючих, розподіляв між членами громади їх обов'язки.