Пам’яті Олекси Янчика —
поета, побратима

У Студеному — осінь холодна.
У ялиці приспущені віти.
Ще й сичить, мов змія підколодна,
Перевертень: вітер.
І куйовдить дівчатам коси,
Що стоять на шкільному ґанку,
Нині школа від самого ранку
Не сміється — голосить.
І така її болісна туга…
Чом в учителя губи сині?..
Верховинці утратили друга,
Верховина утратила сина.
Ось і перший сніжок лапатий,
Чом не тане, торкнувшись лиця?..
Верховинці оплакують брата,
Верховина — співця.
За труною йдемо — ніби вмерлі,
Кожен думає: може, лиш сон це?..
Полягло на високій Говерлі
У шовкову траву його сонце.