(У 40-річчя Карпатської України)

Немов ввижається столиця Хуст —
Замаєний, розспіваний і гордий,
А з півдня, з висохлих угорських пуст
Знімаються, мов хмари, дикі орди.

Ой, буде буря, ой, ударить грім,
Зачервоніє кров'ю Срібна Тиса!..
Заклекотів, урвався хмаролім,
І спів, і сум в один акорд злилися.

Ревли гармати, гори заревли,
Мов львиця зранена — земля зривалась…
Кров потекла, могили поросли,
Коли орда столицю здобувала.

І від тоді, як вітер загуде
І панихи править у Карпатах,
Хтось схлипує й питає: де ж ви, де,
Ой, лицарі абсурду, соколята?

Минулося, та не забулось! Хуст
Остався спомином живим понині:
Розстріляний стрілець, а з його уст
Останній покрик: «Слава Україні!»

* * *

В СВІТ ЗА ОЧІ…

Ридають хустські мури, шани гідні,
по вулиці вже видно стежі банд…
Прощай, мій краю, і прощайте, рідні!
Мені в п’ятах брутальний окупант…

В світ за очі іду… Куди — не знаю,
топлюся й ловлюся за стебло,
та серце, краю мій, тобі лишаю,
з собою лиш беру своє перо.

Твій плач і зойк сумління не зворушить,
ридань твоїх ні інший варіант,
мене десь еміграція задушить,
тебе здавить брутальний окупант.

Та вічно тут не буде володіти,
ми ще розвалимо його тюрми!
Коли не ми, тоді хоч наші діти
здобудуть те, за що боролись ми…

Прощай, мій краю, любий і єдиний!..
Вже видно стежі гортіївських банд…
Тікаю геть, сумний і нещасливий,
бо вже в п’ятах брутальний оккупант.

Хуст, 16 березня 1939 року