У карпатське надвечір’я там, де привиди й повір’я ще недавно присідали до селянського стола, у карпатське надвечір’я там іде моє Міжгір'я у майбутнє дивне місто із прадавнього села. І куди йому спішити? У селі простіше жити, вдосталь свіжого повітря і веселої води. Але мало нам, повірте, цих криниць, річок, повітря, коли в світі є пустелі й нерозтоплені льоди. Можна дбати лиш про себе, нам же іншу долю треба: всій Вітчизні передати вроду тіла і душі. Он сувора північ кличе — даймо їй людське обличчя і вдихнімо в неї душу, цімбори-товариші. У Марії й Василини на розмови півхвилини, а півднини вже говорять і нема тому кінця. Має доньку Василина, а Марія має сина, їх ладнають молодиці до щасливого вінця. Але донька Василини про весілля і христини навіть слухати не хоче, на казкову жде любов. А дорослий син Марії про весілля теж не мріє, все щось креслить і майструє її легінь чорнобров. І не хоче смачно їсти, а високих прагне істин сім'янин благополучний, що у домі має рай. І злітаються в Міжгір’я вечорами всі сузір’я, і краса така навколо, хоч ніколи не вмирай. Але вранці правда різко перестріне обеліском, вічним полум’ям у сквері і могилою батьків… І не можна покидати землю цю гірську — то мати, і не досить їй привіту з поїздів та літаків. Мати хоче мати сина. Тільки в цьому її сила, полонина хоче мати вівчаря-сопілкаря. Але світом крутять диски, всюди ритми, крики, виски, всюди зблиски, крізь які не процідиться зоря. Не тримаюсь я за давнє, лиш за ті дороги славні, вже не бідні, але рідні, по яких ішли отці, не тримаюсь коломийки, але нею душу вмийте, старики двадцятилітні, як столітні молодці. А тоді ідуть шукати щось гарніше за Карпати, за шугайську Колочаву, синьоокий Синевир. Мир тобі, моє Міжгір’я, мир, і щастя, і довір’я на дорогах, що крізь нетрі прорубались без сокир. Мир тобі, що день зустріти з-під солом’яної стріхи вийшло вчасно, не заснуло за приземленим вікном. У піснях сумуй і смійся, а фальшивих криків бійся І співай своєї пісні, почуттів не економ. Ти орало, ти косило і ніколи не просило, будувало і співало, ти це вмієш і тепер. Ти з блакитними очима, ти з легінськими плечима, і твій Кук по богатирськи небеса твої підпер. І вдержати над собою, і вдержати не злобою, За щасливою судьбою таємничі небеса… Мир тобі, столице чиста мого співу і дитинства, І краса, краса одвічна і нових людей краса.
|