Притча

Стою під  смерекою. Клято висока.

До гілки найнижчої сам не сягнеш.

Плече підставляю — і друг, як сорока,

Злетів на вершок. Та й мені б туди теж…

Минає хвилина, минає година.

А, зрештою, може, збігають і дні.

Стою під смерекою мовчки донині,

Чекаю, що руку подасть він мені.

Минає, звичайно, й злітати година:

Стою під смерекою роки — не дні.

Дорослим стаю, а стою, мов дитина —

Друг палить шишками згори по мені.

Так мудрість приходить в житті за хвилину.

А серце образа уже й не пече.

І вмить до смереки підходить людина —

І безкомпромісно дарує плече.

Злітай на смереку, ображений сину!

Напевно, стоїш одиноко давніш, —

(Всміхнулась мені незнайома людина). —

Злітай на смереку, диваку, хутчіш.

А я — навідріз! Щось я першим не хочу.

Своє ж незнайомцю підношу плече.

І він теж не хоче. (Глаголю до ночі,

Як дружба невірна під корінь січе.)

І вірить мені незнайома людина.

Що руку згори я подам і йому.

Обоє ми десь за якусь там хвилину

Були на вершечку, — аж віри не йму.

І вітер подув. І не вітер, а буря.

І я похитнувся — упасти вже мав.

Схопив незнайомець мене, балагуру…

Сорока-дружок, одинокий упав…

Повів я, можливо, звичайну банальність,

Що дружба помстилася за егоїзм.

Боліла ж увічлива скрита нахальність,

Аж спік мене трохи дивак-песимізм.

Подибав сьогодні десь друга-сороку.

Він руку дає, а долоня ж пече…

—    Здоров! — каже він та ще й дивиться в очі.

І бачу: відсохло у нього плече…