Чоловік оженився та боявся на війну йти. Чути, що війна буде, і думає він собі: «Піду я в світ». І позичив він грошей та й пішов у Америку. А туй настала війна, і людей забирали на війну. А люди не знали, що він пішов у Америку, думали, що пішов і він на війну. Нема його дома. А люди були бідні, чоловіків не є, та й влада давала жінкам допомогу. Та дали допомогу й тій жінці. Поїмали на війні полонених і стали казати:

— Котра не має чоловіка, та мають дати до роботи єдного полоненого москаля.

Та й вона достала москалика. Але вони давали тих москалів по хижах і казали:

— Котрі будуть добиратися до жінок, тим розстріл.

До неї прийшов москаль і боявся навіть на постіль сісти. Жінка постелила йому та й каже:

— Йди спати. А він відповідає:

— Я буду на лавиці спати, шинелею вкриюся, у мене дома жона й діти. Я не хочу пропасти, я би хотів ще видіти свої діти.

Жінка йому не дає на лавици спати, лиш на постели. І пішов він на постели спати. Полягали вони, вгрілися й зробили хлопця. І народила жінка хлопця, і дали йому ім’я Москалик.

І нараз бубон ударив — закінчилася війна. Бубнують на вулиці й кричать:

— Котрий чоловік полонений, аби ся збирав і піде домі!

А він, той москаль, був героєм, мав медалі, і він їх ховав. А коли йшов геть, почепив їх на груди. Айбо вона за ним жаліє та його не пущає. І мила вона його і єдну медаль зорвала. Та й то упало під постіль. Він глядав — не міг найти. І забрався й пішов домі.

А чоловік її, котрий пішов у Америку, там застраховався. І там його в шахті присипало, убило. І їй прийшло много грошей. Влада узнала, що їй прийшли гроші, та й наказують їй:

— Оплати, що ми тобі дали допомогу. І жінка оплатила.

А хлопець росте, ходить у школу. І його звуть Москаликом. Коли вона дістала много грошей, єден чоловік злакомився на тоти гроші, прийшов до неї:

— Я буду з тобою жити.

І він став з нею жити, айбо той хлопець лем хотів з мамою спати. А той чоловік каже:

— Кіби не хлопець, я би з тобою жив, а так я йду собі геть.

А хлопець уже мав чотирнадцять років. Говорить вона тому чоловікови:

— То вбий його.

І вона його набила. Хлопець заліз під постіль і почав плакати. І навидів там татову загублену медаль. Та пішов на піч, ліг і слухає, що мама з тим чоловіком говорять. А той повідає:

— Я його не вб’ю, а возьму з собою в ліс, вріжу бука й на нього пущу, і бук уб’є його. І я не буду мати гріха.

А хлопець тото чув і вночі помаленьку зібрався та пішов геть у ліс. Там був мох, він ліг у той мох і заснув. І йому сниться, що прийшов фоштер і забрав його. Прокинувся хлопець — перед ним справді стоїть фоштер. Привів його той фоштер домі й каже:

— Будеш наш. У нас дітей не є.

І дали його в школу. Прийшов хлопець одного разу з школи та пішов з фоштером у ліс на полювання, довго вони ходили по лісі, вертаються домі, позирають, а в них перед хижі на лавках два куфри стоять. А фоштер міркує:

— Мабуть, мій син Микула прийшов з Америки.

Увійшли до хижі — є його син Микула. Та й звідає той син фоштера:

— А то хто такий?

— То мій син прийомний. Він уже в нас сім років. Хлопцеві вже був 21 рік. Питає його фоштер:

— Ти в нас уже не хочеш бути?

— Ні, піду геть.

І він пішов геть. Іде хлопець дорогою, позирає, хижа горить. А надворі діти плачуть:

— Тато згорить! Жона плаче:

— Чоловік згорить!

Хазяїн у хижі на постели хворий лежав. А до хижі вже не можна піти, огень сиплеться. А хлопець наказує:

— Дайте білу плахту!

Дали йому білу плахту, він намочив її та взяв на себе, і пішов до хижі, взяв чоловіка на плечі та й у двері вийшов. Та й попекло хлопцеви руки й старому попекло. І дали їх у лікарню обох, і жона приносила обом їсти.

Коли вони підлікувалися, старий пішов домі, а хлопець звідається:

— Може би, мені в лікарні дали яку роботу?

А директор лікарні поговорив з директором ресторану, чи не треба в ресторані робочого.

— Треба, треба, — повіли в ресторані.

І пішов він у ресторан обслуговувати людей. Усе там робив. Прийшли до того ресторану два москалі-герої. Медалі на них. Він їм приніс їсти, а єден москаль каже другому:

— Слухай, він так подібний на тебе. А той до хлопця:

— Як тебе звати?

— Москалик.

— А чому ти Москалик?

— Бо мій тато був москаль.

А тоту медаль, що впала з москаля, він носив на шиї. Він показав її, і москаль говорить:

— Ти мій син. Хочеш іти зо мною?

— Хочу.

Москалі перебули свій строк та й ідуть геть, каже москаль директорови ресторану:

— Розрахуйте цього хлопця. Я беру його, бо це мій син. Ідуть вони, а хлопець каже:

— А що моя мама робить? Ідеме побачити мою маму. Прийшли до хижі, а вона на постели лежить хвора.

— Мамо, мамо, одкрийте! А вона озивається:

— Хто там?

— Це я, Москалик, син ваш.

— Я не годна встати.

Вони хижу одомкли — вона на постели лежить. А той другий чоловік пішов від неї геть. Показує вона:

— Гроші тут, під головою в мене, усі гроші. А вона напаровала грошей доста.

І вмерла мама з радости, що увиділа сина. Серце їй лопнуло. А старого москаля вона не впізнала. І вони її похоронили. Вона більше не мала нікого, а  хижу й все майно вони  продали, забрали гроші та пішли домі в Москву. Він із хлопцем прийшов і каже своїй жоні:

— То мій син.

А жінка говорить:

— Ти мені водиш копилята? По світі ходив та наробив копилят?

— Не бійтеся, — каже хлопець, — я маю з чого жити. У мене є гроші.

І батько його оженив, і жили вони. І ще й ниська живуть, як не повмирали.