Наше село Турички колись, триста років тому, було великим. В ньому було більше, ніж триста дворів, проживало багато людей. Але раптом зайшла пошесть, яку тоді в народі називали холерою, люди вважали, же то якесь существо, якийсь привид ходить, і говорили, що вона, Холера, в подобі того привида ходить з хати до хати. І в яку хату зайшла, там на другий-третій день мусіла бути смерть. І тепер з великого села залишилося всього шістдесять п’ять хат. Такий наслідок того, що люди вимерли.

А колись у нас були дві церкви. Правда, єдна згоріла од того, що служитель церкви забув задути свічку, і од того загорівся іконостас, і церква згоріла, бо була дерев’яна. А друга загорілася од блискавки, ударив у неї грім.

Але будемо говорити про холеру. Єден старший дядько додумався перехитрити тоту злу хворобу. Вона в кожній хаті находила собі їдєння та брала собі сама, і так з хати до хати ходила. А він як придумав? Поклав дуже маленький глиняний горщик. У нього насипав страву й поклав величезну варіху. Варіха не входила в той горщик, і Холера не могла їсти. Вона приговорювала:

— Кічит фазик — нодь каналко. Кічит фазик — нодь каналко. А то в перекладі на українську мову означає: «Маленький горщик, а велика ложка». І ходила вона коло того горщика, і не могла собі порадити. Так хиріла Холера два-три дні без їдєння й загинула. Відтоді люди перестали вмирати.