Якби серцю та наказати:

не люби, не ходи, не журись.

Що ні крок — усміхайся дівчатам,

мов колись...

Наказати!..

Але не зумію:

наяву і в тривожнім сні

пелюстками мене овіюєш

і піснями бриниш в мені.

Чи у кронах вітер заб’ється,

чи дощами небо пливе —

серце мучиться і — здається:

хтось зове...

Хтось — не хтось, тільки ти...

Невже це, —

простягаючи руки здаля, —

вабиш, тішиш, надієш серце,

ніби іграшка—немовля?!

Бо куди б я не йшов поважно

і куди б спішачи не біг, —

до єдиної

стежка кожна —

лиш на твій,

лиш на твій поріг...

Якби ж серцю

і міг наказати,

наказав би: живи, як є,

поки будеш

незрадно кохати,

поки полум’я в груди б’є!