Жив молодий цар з жінкою. Пішов раз на лови в другу державу і заблудив. Понадвечір натрапив на хижку й попросився переночувати.

А там якраз бузьок приніс хлопчика. І зібралися маточки, говорять межи собою:

— Я сьому хлопчикові бажаю, аби вженився на царевій доньці.

Цар слухає й думає собі: «Ой, то не буде, бо я ’го вб’ю.

Минуло вісімнадцять літ. Сталося так, що цар знов потрапив в той ліс і в тоту хижку, де колись ночував. Він упізнав хлопця й рішив ’го скітити. Написав письмо цариці: «Сього легіня, доки я вернуся домів, маєте згубити». Запакував і передав хлопцеві:

— Се письмо понеси моїй родині!

Хлопець іде з письмом. Дорога була далека. По дорозі зустрівся із своєю похресною.

— Куди йдеш, сине?

— Несу від царя письмо...

— Ходи до мене, переночуєш. Вже пізно...

Як заспав, похресна прочитала письмо і перемінила слова: «Сього легіня, доки я вернуся, вженіть з нашою донькою».

Цариця, коли прочитала письмо, нараз побожила доньку з легінем й справила свадьбу.

Доки цар вернувся, все було готово. Цар розсердився:

— Що ти наробила? — кричить на жону.

— Я сповнила твою волю.

— Не може бути!.. Я написав, аби ти хлопця нараз згубила.

— Але в письмі написано інше.

Дивується цар. Прочитав письмо, і справді там чорним по білому написано: «побожи ’го з нашою донькою».

Ще гірше розсердився цар й рішив хлопця скітити. Розказав, аби готувався в далеку дорогу, мусить принести три золоті волоси Діда-всевіда.

Но, та що робити? Царський наказ треба виконати. Зібрався хлопець в довгу путь. Іде, іде. Дійшов до Чорного моря. Сів у човен, і звідає ’го перевізник:

— Куди везти, легіню?

— До Діда-всевіда.

— Та зазвідай ’го, доки я буду на сім морю перевожувати челядь?

— Добре, зазвідаю...

Іде далі й зайшов у велике місто, а тут чорні застави, смуток.

— Чому смуток у місті?

— У нас росла така яблунька, що кожної ночі родила чудесні яблука: хто з’їсть яблуко, нараз відмолодив. А тепер висохла... А ти звідки йдеш і куди?

— Цар ми дав наказ принести три золоті волоси Діда-всевіда.

— Та зазвідай Діда, чому висохла яблунька? Що чинити, аби назад родила?

— Добре, зазвідаю.

Йде далі. Прийшов у друге місто, а там ще більше смуток: все позастеляно чорним полотном.

— Чому в місті такий смуток?

— Була у нас чудесна керниця. Текла з неї живуща вода» кедь хтось помер, та лиш тою водою ’го можна було оживити. А тепер керниця висохла, цар помер, нічим ’го помастити... А ти куди йдеш?

— До Діда-всевіда.

— Та позвідай ’го, чому висохла керниця і як допомогти ділу?

— Добре, позвідаю.

Йде далі. Помітив хижку. Ближе дійшов. Відчинив двері, а там — його похресниця.

— Як ти сюди потрапив, хреснику?

— Цар дав наказ принести три золоті волоси Діда-всевіда.

— Но, лягай та спи, спочинь з дороги... Лягай під постіль на крумплі, аби тя не втямив мій син.

— Маточко, дізнайтеся від Діда-всевіда, доки буде перевізник перевозити челядь у човні, а в тому і тому місті, чому вже не родить яблуня, котра колись родила чудесні яблука, чом висохла керниця, що з неї текла живуща вода?

— Усе визвідаю, синку, лиш спи спокійно.

Ліг спати. Раз лиш приходить старий чоловік, білий, як молоко.

— Хто тут чужий?

— Не є нікого, сине. Поклади голову на мої коліна, най тя приколишу.

Як він заснув, витягла ’му з голови один волос, що аж забриніло.

— Мамо, що ви робите?

— Спи, спи, синку, я теж дрімаю. Мені ся приснив перевізник з Чорного моря. Бідний, так довго вже перевозить людей, що ’му надоїло.

— Доти буде перевожувати людей, доки декому не дасть потримати весло.

Заснув Дідо-всевідо, а мати знову витягла волосок.

— Що ви робите, мамо?

— Нич, синку, лиш спи. Я теж дрімаю. Теперки ми ся приснила ота яблунька, що родила чудесні яблука: хто з’їсть яблуко, нараз стане молодим. Лиш чомусь яблунька перестала родити.

— І не буде. Доки не підкопають яблуньку і не вб’ють змію, що під нею сидить.

Дідо-всевідо поклав голову матері на коліна і знову заснув. Тоді вона вирвала третій волосок, що аж загуло!

— Мамо, чому не даєте ми спати?

— Синку, спи. Я теж дрімаю. Приснилося ми, що є десь така керниця, з котрої текла живуща вода, а тепер керниця висохла.

— Висохла, бо в ній на споді сидить гадина. Коби люди розумні й убили гадину, то живуща вода назад би потекла.

Хлопець під постіллю все чув, що мати говорила із своїм сином-Сонцем, якого називали Дідом-всевідом.

Зачало розвиднятися. Всевідо перемінився в маленьку дитину і крізь визор вийшов.

Тоді хлопець виліз з-під постелі, маточка ’му передала золоті волоски й вирядила в дорогу.

Дуже красно подякував їй і відкланявся.

Іде домів. Прийшов у те місто, де висохла чудесна керниця.

— Що дасте, коли вам поможу?

— Чотири вози золота!

Хлопець спустився в керницю, вбив гадюку, й нараз з’явилася водиця.

Іде далі. Дійшов до того міста, де перестала родити чудесна яблунька. Люди ’го ледве дочекали.

— Но, ци позвідав ти Діда-всевіда?

— Позвідав. Що дасте, кедь поможу яблуньці й назад буде родити?

— Чотири вози золота!

Хлопець прокопав яму під деревом, вбив змію, і дерево нараз зацвіло. А вранці вже були яблука. Набрав собі яблук й везе золото додому. Ще далеко був від Чорного моря, а перевізник загойкав:

— Ци позвідав-ись Всевіда?

— Позвідав. Перевези ня на другий бік, та ти скажу. Як ’го перевіз, сказав:

— Доти будеш перевозити в човні челядь, доки не даш декому потримати весло.

Відкланявся перевізникові й їде далі.

Коли його увидів цар, старий очам своїм не вірив.

— Де ти, хлопче, таке багатство взяв?

— Там і там...

— Та й я іду туди.

Дійшов цар до Чорного моря, а там перевізник дав ’му потримати весло, а сам вискочив на берег.

— Здорові ся везіть і челядь перевозіть.

Може, цар ще й тепер перевозить людей, кедь не вмер.