Огортає  землю  втома.

Тиха-тиха.  Аж  пухка.

І  не  знає  той,  хто  вдома,

Що  свобода  –  нелегка.

Знає  той,  хто  без  принуки

Йде  на  поклик  далини.

Материнські  плачуть  руки,

Та  не  спинять  і  вони.

Мамо,  мамо,  як  я  мало

Запоміг  вам  у  журі.

Моє  серце  підіймало

Непосильні  тягарі.

І  тепер  не  відчуває, 

скільки  хисту  в  нього  є…

Слава  серця  відживає,

Слава  мислі  настає.

Вечір  мислі  розпростерся,

Гей,  по  всіх  материках!

А  забуте  нами  серце

Б’ється  в  матері  в  руках.

І  притихлі  ми,  як  війни

Чи  віддалена  гроза.

І  ховається  у  вії

Присоромлена  сльоза.

Ані  в  щасті,  ані  в  горі

Буйних  сліз  у  нас  нема.

Світ  суворий  –  ми  суворі.

Коли  в  горах  –  то  як  гори.

Коли  в  морі  –  то  як  море.

Коли  в  тундрі  –  як  зима.

По  землі  пройти  нелегко,

Якщо  ти  не  без  ваги.

Мало  друга  чи  колеги,

Ще  потрібні  й  вороги.

Я  жаліти  можу  хворих,

Але  заздрю  я  тобі,

Кого  стрінув  чесний  ворог

І  здолав  у  боротьбі.

А  чи  знаєш  ти,  небитий,

Хто  не  звідав  біль  і  гнів,

Як  непросто  заробити

Своїх  чесних  ворогів?

І  відчути,  хто  з  тобою,

Хто  із  ними,  хто  ні  з  ким,

Не  віддавши  чисту  зброю

Людям  сірим  і  низьким.

І  повірити  в  кохану,

Що  любила  крадькома,

А  сьогодні  твою  рану

Зацілує  між  всіма.

Зацілує  чи  роз’ятрить?

Це,  либонь,  не  головне.

Головніше  –  щоб  і  завтра

щастя  мучило  мене.

Щоб  не  слабості  хвилинні  –

Відблиск  грізної  грози

Я  помітив  у  краплині 

чоловічої  сльози.

Втім,  прожити  можна  звучно,

Все  вхопити  на  віку.

І  вмирати  буде  зручно  –

У  м’якім  пуховику.

А  рідня  майно  поділить

Від  авто  і  до  взуття…

Так  прожити  можна  біля…

Біля  самого  життя.

Врешті,  можна  жити  в  норах,

Біля  пліток,  біля  карт,

але жити  там,  де  ворог,  –

там  найперше  жити  варт...