А мова не корилася царю —

Ані царю, ані його сатрапам,

Орлом двоглавим стаючи на прю,

Що брав її у пазуристі лапи.

Несла устами відданих синів

Мужицьку правду, ту, що є колюча,

Сміялася з ненависних панів,

Що їхня правда на всі боки гнуча.

Плюндрованій, не надавали прав,

Немов на звіра, об'являли лови.

Орел впивався в душу, тіло рвав —

Він був безмозкий, хоч і двоголовий.

Заборонити дереву рости,

Ширяти вольній птиці у блакиті,

Живій ріці між берегів плисти,

Ходити сонцю по своїй орбіті?

Заборонить дощеві поливать

Гінке стебло, щоб не зросло колосся,

Поетові — писать і малювать,

Щоб приректи народ на безголосся?

О як хотіла, прагла воля зла,

Щоб ти була лиш суржик, мішанина:

Щоб вічно недорікою була

На втіху скалозуба-міщанина!

Хай давню жуйку міщанин жує, —

Воскресни, піднеслися духом люди.

Бо є на світі совість, правда є,

І рідна мова є і вічно буде!