Васильку!  Нині  не  народ,  а  юрми.

І  торгаші  потрібні,  не  майстри.

І  йдуть  поети  нині  не  у  тюрми,

а  гірше:  у  пани  і  міністрú.

І  йдуть  живими  в  небуття  поети,

бо  служать  десь  вони  за  півгрошa.

Нема  планúди  і  нема  планети,

і  в  наймах  їх  безпрoдажна  душа.

Але  спинися  все-таки  на  хвильку,

бо  труд  душі  не  має  жодних  свят.

у  сорок  ти  любив  жінок,  Васильку,

весь  світ  люби  сьогодні  в  п’ятдесят.

І  от  сьогодні,  коли  модно  пити,

і  от  сьогодні,  в  час  такий  труднúй,

поетам  що  лишається?  –  любити,

любити  світ  ненáвисний,  брудний.

Любім,  Василю!  Треба  мати  силу.

Іронію.  І  тихий-тихий  сміх.

Ненавидять.  А  ми  любім,  Василю.

Любім,  хто  нас  ненавидить.  Усіх. 

                                            2001