І
По долах, горбах, по верхів'ях
і ріках, що з тихих джерел
напровесні родяться в співах,
чуть гомін карпатських осель.

Крізь простір туманів, крізь дими 
не видно ні сонця, ні зір, 
ні вітру, що лине з долини 
і млу пориває за бір.

Там квітнуть квітки на узбіччях
в завої лиснатих кущів,
а осінню, днями і ніччю,
великі проходять дощі.

І чути дзюрчання потоків 
та шуми лісів навесні, 
що в серце запали глибоко 
селянам, що гинуть в борні.

Нерушені праліси манять,
як вабили предків колись,
а доли застигли в чеканні,
простершись по Тисі униз.

Щороку там родяться діти 
щороку вмирають старі. 
Співає над ними лиш вітер — 
трембіта сумна вівчарів.

II
Століття спливали, як води 
над Тисою й горами тут, 
як крик кочовничих народів, 
що знову, як перше, ідуть. 

Хоч вічно Карпати у гніві, 
що громом грізним вибуха, 
зарані шпилі червоніють, 
і сонце стоїть на верхах. 

Все ждуть когось в горах у тузі, 
і з низів там поклики чуть.
Чи раз залиша коні в плузі
юнак, вчувши наче салют.

Яка кров Лаборця могутня, 
природи відвага буйна,— 
що сили ще є на майбутнє 
доволі у наших синах!

Уже не бракує нам того,
що манить, чарує, веде
і вказує завжди дороги
за гори, на Київ, у степ.

Роки відпливають, як води, 
і світять нові вдалині. 
На горах вік-вічно тут бродить 
дух смерті й нової борні…