Головна » 2015 » Август » 22 » Слово до рідної матері (Андрій Патрус-Карпатський)
01:18
Слово до рідної матері (Андрій Патрус-Карпатський)
Україно, Страднице свята!
 На шрамі шрам, на рані рана!
 Лиш ти моя надія і мета,
 Що сяє зорею весняно,
 І крізь тумани навісні
 Веде у бій народні лави
 В звитяжні далі осяйні
 До щастя, волі і до слави.
 О Україно! Спадщино Батьків!
 Мов свіжа кров, димиш, Руїно!
 Зоставсь лиш чорний попіл від садків,
 Де співи лились солов'їно,
 І згарище димить руде,
 Де грали кобзи віщі струни.
 Чума з лопатою бреде,
 І крячуть ворони комуни.
 Прийми гарячий, щирий мій уклін
 Велика, Непоборна Мати!
  Я твій закутий більшовизмом син,
 Однак якого не зламати
 ……………………………………
  Ні голодом, ні кайданами
 У заполярній далині,
 Бо Ти і тут зі мною, з нами.
 Прилинь до мене з-за карпатських гір
 Янтарним вітром винограду,
 І рокотом діброви, де топір
 Скликає лісорубів на пораду,
 І закликом лунких трембіт,
 Що яструбині їхні крила
 Не придушив совєтський гніт,
 Чекістська зграя не скорила.
 Прилинь з Попрадських синіх берегів
 Мотивом бистрого потоку,
 І про лемківських розповіж братів,
 Словацьку мачуху жорстоку,
 Про український Пряшів нам
 Оповідання стоголосі,
 Як важко дихати синам
 Без матері, без ласки й досі.
 Прилинь жалем до мене чабанів
 З верхів тужливих Буковини,
 Щоб гнів яскраво в грудях пломенів,
 Зростав, могутнішав щоднини.
 Як ув Олекси, що панів
 Чужих карав, палив з дворами,
 Щоб рідний край зазеленів
 І закосичився квітками.
 Прилинь, прилинь кличем з Галичини,
 Де кров'ю пишуть епопеї.
 Грізні, святі літописи війни
 Вітчизни вірні Прометеї,
 І де скривавлений покіс
 Гарматні залишають жерла,
 Щоб на Говерлу кат не ліз,
 Щоб квітла вільною Говерла.
 Селянськими прокльонами прилинь
 З колгоспних присмерків Волині,
 Щоб на чужині я почув Волинь,
 Як у ярмі страждає нині,
 Як з неї ссуть останній сік
 адюки прокляті червоні
  як нагай тіла посік
  мозолі – тверді долоні.
 Прилинь до мене, Нене, з-за Дінця,
 З лісів Полісся золотого,
 З Донбасу і Дніпра святого,
 Щоб голос мій залізним став,
 Щоб серце спалахом тремтіло
 Карбованих пісень-октав,
 Щоб кликав я за праве діло.
 До боротьби, як славний Каменяр,
 Як Леся Українка сміло,
 Щоб слово-криця пристрастю фанфар
 Грізним прокляттям загриміло
 Комуні, Сталіну, Москві –
 Катам найзлішим України,
 Щоб стали мертві і живі
 В ряди повстанської лявіни.
 Прилинь з Кавказу, пташко, навесні,
 Пшеничним запахом з Кубані,
 Іржанням табунів донських мені
 Приснися в ночі, з горя п'яні,
 Морським прибоєм пригадай
 Даїрські ребра, шпилі Криму,
 І Чорномор'я, і Дунай,
 І Хортицю непобориму.
 Прилинь, прилинь, мов блискавиця з туч,
 У пекло тундрове шалене,
 Хрестом Володимирівським із круч
 Благослови мене, о Нене!
 І про столицю розповіж,
 Про хлібні черги на майдані,
 Про більшовицький гострий ніж,
 Що осквернив Софійські бані.
 Замайори прапорами Хмеля,
 Як червоніли Жовті Води,
 Як бурею вкраїнська йшла земля
 За віру й правду до Свободи.
 Заплач про той фатальний день,
 Як рада суму засідала,
 І кайданів московських дзвень
 Принесла Києву навала.
 Про сина славного загомони,
 Про дух геройський, про Мазепу,
 Що прагнув волі, сонця і весни
 І горам, і ланам, і степу,
 Що рушив з ордою на прю,
 Що розпочав борню криваву.
 Нехай у спогадах згорю
 Й полину серцем під Полтаву.
 Гей, загрими, зарокочи
 Безсмертним зовом Заповіту,
 Щоб рвать кайдани,
 Точити знов вночі
 Сокиру, гнівом оповиту,
 Щоб кров сторіками текла
 В бурхливе рідне Чорне море,
 Щоб промені добра й тепла
 Зігріли поле неозоре.
 Заґерґочи, мов тисяча гармат
 Про лицарські діла Петлюри,
 Щоб знову затремтів московський кат,
 В'язничні повалились мури,
 Залопотів народний стяг,
 Воскрес тризуб у сяйві й славі
 Й повів загони до звитяг
 В державні заграви яскраві.

Натхни мене на подвиги гучні,
 Заповни помстою до краю,
 Бо лиш Тебе одну й Твої пісні
 Кохав, кохатиму й кохаю,
 Бо Ти одна – моє життя,
 І щастя й задуми орлині.
 Хай у Тобі без вороття
 Розплинусь, Мамо, по краплині.
 Прилинь до мене, мов скорботний дзвін
 По замордованих в Березі,
 Заплач гуцулкою, яку загін.
 Солдати, зайди нетверезі,
 Безчесні звірі – москалі
 Пустили без віночка вранці
 Застогни стогоном в імлі
 Замучених у Сигуранці.
 І скрипом шибениці заскрипи,
 Змайстрованої німчаями,
 Щоб залякати і Дніпро й степи
 І зойком докотитися до ями,
 Де загрібали люд живцем
 Лопати братські під багнетом,
 Щоб окупант з рябим лицем
 Давився маслом і паштетом.
 Прилинь до мене, Мамо, з Воркути,
 Бліда, розпухла, у бушлаті,
 З Карелії, Печори та Інти,
 З Караганди, куди катюги кляті
 Тебе загнали за дроти
 На муки каторжні й поталу.
 Плачем дівочим прилети
 Із Колими, Іркутська та Уралу.
 Прилинь до мене криками сиріт
 З тайги холодного Сибіру,
 І крізь решітки і колючий дріт
 Розпламени у мене віру,
 Зміцни, щоб стала мов граніт,
 Щоб я пішов на супостата,
 Піднявши голову в зеніт,
 Коли прийде пора-відплата.
 Як лицарі Базару й Крут,
 Як Хусту вірні побратими,
 Що закарпатський боронили кут
 Тілами юними своїми;
 І як сьогодні в кожну мить
 Ідуть стрільців полки могучі,
 Легендою про них гримить
 Флояра вівчаря з-під кручі.
 Прилинь, прилинь росою полонин
  І срібним шумом водоспаду,
 За Тебе гордо піду на загин
 І на коліна не упаду.
 Прилинь у клекоті орлів,
 В ОУН-івськім наказі-слові,
 І стану я поміж стрільців
 В ряди, до боротьби готові.
 Підніму шовк знамен, піду вперед
 З братами у напрузі бою,
 І не зупинить нас ні кулемет,
 Ні танк наводкою прямою,
 Ні вся диявольська Чека,
 Ні ґерґотання грому й бурі,
 Ні Черемошу синь стрімка,
 Ні скелі дикі та понурі.
 Прилинь до мене в далеч голубу,
 Спали бунтарськими піснями,
 Щоб змити слабодухість і ганьбу,
 Оспівану сліпим без тями;
 Як вимирав голодний люд,
 Як постріли сухі тріщали,
 Й про заслання сумний маршрут
 Гуділи залізничні шпали.
 Прилинь з фабрик і колгоспних полів,
 Де мучаться рабів мільйони,
 І розкажи про їх великий гнів,
 Про злидні, сльози і прокльони.
 Про тих, що порятунку ждуть,
 Що в них одна-єдина мрія,
 Що вперли очі тужно в путь:
 – Коли ж, коли прийде Месія?!..
 О Україно, Матінко моя,
 Сторіччя на хресті розп'ята,
 За Тебе смерть солодку прийму я
 І в пазурях не крикну ката,
 Піду на муки у пітьму,
 Звідкіль повернення не буде,
 Бо в Тобі вічно житиму,
 Як житимуть на волі люди.
 О Україно! Страднице свята!
 На шрамі шрам, на рані рана!
 Лиш Ти моя надія і мета,
 Що сяє зорею весняно,
 І  крізь тумани навісні
 Веде у бій народні лави,
 В звитяжні далі осяйні
 До щастя волі і до слави.
 О Україно! Спадщино Батьків,
 Мов свіжа кров, димиш, руїно,
 Зоставсь лиш чорний попіл від садків,
 Де співи лились солов'їно,
 І згарище лежить руде,
 Де грали кобзи віщі струни,
 Й чума з лопатою бреде,
 І крячуть ворони комуни.
 О Україно! Знов повстанеш Ти,
 Вільна, Соборна і багата,
 В одній Родині зійдуться брати
 Під гомін радісного свята.
 Твій стяг над плесами борів,
 Степами, селами й містами
 Замайорить, як майорів
 Жовто-блакитними лучами.
 О Україно! Слався у віках!
 Героїв Земле, люба й мила!
 Хоч пута ще у тебе на руках,
 Комуну вже чека могила.
 І ти воскреснеш ясно знов,
 
 Врочисто, буйно, голубино.
 Тобі, Тобі одній моя любов,
 О Страднице! О Україно!
 
     Воркута, 1954 - 1955
 
 
Категорія: Закарпаття у дзеркалі літератури | Переглядів: 1113 | Додав: Tetjana