Ріка  життя  пливе  все  далі  в  даль,

Навпомацки  прощупуючи  простір,

А  ми  ніяк  не  виплачемо  жаль,

Моя  кохана,  через  стільки  років.

А  ми  ідем,  хоча  пряжистий  град

В  обличчя  б'є,  крізь  довгі  анфілади

І  розпачів,  і  прикрощів,  і  зрад

У  тиху  завідь  чарівної  Лади.

Лишаєм  в  пам'яті  окремішні  сліди

Кохання  нашого,  що  стільки  натерпілось.

Людських  облич  невидимі  ряди

Нас  проводжають  німо  та  оскліло.

А  шлях  безмежний...  Нам  іще  іти,

Ще  йти  та  йти  до  витоків  прозріння,

І  кришталеві  крапельки  сльоти

Змивають  стогін  нашого  терпіння.

Та  збудуться  надії!  Міць  зусиль,

Стожилавих  і  вільних  від  досади,

Нас  виведуть,  де  простір  і  де  синь,

І  музика  непроданої  правди.