...І  Прометей,  від  скелі,  не  одкутий, 

В  розп’ятті  скам’янілий, 

з  дивини, 

Ожив,  почувши  хлипання  про  Крути 

Панів,

що  вибиваються  з  банкрутів, — 

Таких  малих  торгашиків —

під  брутів...

О,  це  вони!

 

Вони — вкраїнські! — ситі та поважні,

Що  нишпорили з ночі й уночі,

Реєстрами — поштатні  стукачі,

Оздоблені в даровані окраси —

У славні клички — Кобзарі, Тараси, —

Такі  свої, хоч в рідності скачи!

 

Вони то знають, як завдати тон.

І знають, що  руде сочиться з ґрунту.

Всесвітній злочин,

вічний сором — Крути: 

Дітей — на смерть,

а майна — за кордон! 

Але ж сьогодні —

як завдати тон,

Так відозветься в світі камертон.

 

Тепер дивись,

як нібито й держава 

Ні в сих, ні в тих (бо діти ж — як-не-як) — 

Вже жебонить у тон завдатий:

слава!

Хоч добре знає: слава від лукавих, 

Хоч знає: зрада там поклала знак!

 

А наші вістуни іконописні 

В передній план ікон пропхнули писки, 

Свої, нажерті зрадою до лиску, 

І вже ж, дивись, ікона — як  стіна. 

Свої —  щоб і назавтра сито жерти...

«Не дай Вам Бог —

потрапити у жертви», —

Сам Прометей кайдани напина.

О, він зі скелі бачить: 

сатана

Посунув у божественні сюжети!