І  дзвенить  
золоте  цебро,
і  струмить
золотий  Дніпро.

І  однаково  сонце  б'є
у  чужі  серця
і  моє.

І  страшенно  багато  підстав
написати
всім
листа

про  загально  відоме,
про  те,
що  під  сонцем
невпинно  росте

вся  країна
і  зіницями  дня
примружується,  як  кошеня...

Заєць  зоряний
шлях  перетнув,
повернув
у  кущі
і  заснув.

Чую,  чую:  обіймає  жаль, —
За  великим  невимовна  туга,
За  незнаним!..  Ну,  хоча  б  ножа
Та  дорогу  зоряну  в  подруги!

Та  окраєць  хліба  у  карман.
І  пішов  би  босяком,  гультяєм —
Хороше  ж  то  нюхати  туман, —
Аромат  конвалій  серед  гаю!

Хороше  ж  то  в  пущах  і  степах
Спати  ночі...  Міряти  дороги...
...Поцілунки  вітру  на  губах...
...Сині  крила  тихої  тривоги...

Марю,  марю: — обіймає  жаль,
За  незнаним  золотава  туга...
Та  нема  дороги  і  ножа,
Тільки  кицька  на  печі — подруга!