Як схожий Прованс на країну Тараса Шевченка,

А Рона  широка —

На велич і славу Дніпра...

Та тільки дорога сюди, у Прованс, далеченька,

В пошані історія тут не нова, а стара.

 

У Арлі — показують  древні  туристам  арени!

В Гланумі — прадавній, ще з римських  часів,  саркофаг.

З старого  живуть  продавці сувенірів  численні.

Старий  млин  Доде,  мов  жебрак, — став  і  руку  простяг.

І от — Авіньйон, що високим обнесений  муром, —

Колишня  фортеця: ще й досі бійниці в стіні...

Я бачу ченців і черниць із обличчям похмурим,

Стрічаю  робочих,

Які  усміхались  мені.

 

З ченцями  немов бредемо у минуле на Роні...

«Столицею»  вигнаних  пап  тоді  був  Авіньйон.

Жили  ці  вигнанці  із  Риму  в  розкішнім  «полоні»,

Дивіться: що панський палац —

Стиль  новий.

І  фасон.

Мостом  знаменитим  милуюся — міст  через  Рону...

Люблю  і  шаную  часів  старовинних  красу!

Та тільки я вирватись з папського хочу полону.

Не парам —

Петрарці  любов  і  уклін  свій  несу!

Тут жив, у цім місті, великий Франческо Петрарка,

По цьому камінню ступала поета нога...

Пробачте нам, папи,

Раюйте в небесному парку, —

Петрарка тут жив! Цим земля мені ця й дорога.

 

Петрарка  тут  жив!  Тут  убивчі  писав  епіграми

На  ваше  розгульне,  розбещене,  папи,  життя...

Любив  тут  Лауру,

Зустрівшися  з  нею  у  храмі, —

В  сонетах  увінчив  її  всім  огнем  почуття.

 

Петрарка  тут  жив,

В  Авіньйоні  померла  Лаура...

Та  тільки  про  це  не  сказав  мені  екскурсовод.

Це — люди  сказали!

Не  пап,  не  минуле  похмуре —

Петрарку  в  серцях  зберігає  французький  народ!