Пісню  хоробрим  шуми,  ковило!
Далеч  ячала,  і  сонце  пекло.

Слава  борцям!  Із-за  древнього  пня
Юний  вояк  відбивався  півдня.

Кулі  вояк  дарував  боротьбі.
Ах,  не  лишив,  нерозумний,  собі!

Сумно  в  полон  він  іде,  як  у  тьму.
Серце  жура  розриває  йому.

Тіло  йому  нагаями  деруть,  —
Важко  на  очі  пливе  каламуть.

Стерпнули  ноги,  знемігся  вояк...
«Де  ж  ти,  відваго,  що  квітла,  як  мак?»

Миттю  востаннє  напружив  себе,
Сили  набрав  у  мускулля  слабе, —

Кров'ю  з  гарячих,  заюшених  губ
Плюнув  катам  і  поправив  свій  чуб,

Тільки  б  йому  не  завадив,  ачей,
Смерті  заглянути  в  жахіт  очей,

Тільки  б  той  чуб  не  затемнив  чола...
Пісню  хоробрим  шумить  ковила.