Лист  8. 

Колиско  розуму!  Гойдаєшся  ти  й  досі, 

Але  виховуєш  кого?  Якій  епосі 

Передала  ти  свій  щоденний  календар, 

Де  замість  перемог  —  пузатий  каламар?! 

Європо  стомлена!  Пощо  твоє  гойдання, 

Коли  свій  кращий  цвіт  —  ти  вислала  в  вигнання, 

Коли  все  меншає  до  дна,  до  пустоти, 

Того,  що  так  колись  гойдала  ніжно  ти!.. 

Із  мрією  удвох  я  становлюсь  на  плити 

Пліснявих  сходів:  мох,  якісь  склянки  розбиті, 

Уламки  каменю,  складний  квадрат  полиць, 

Реторти,  кольби,  стіл…  Пред  ними,  впавши  ниць, 

Хтось  молиться.  Встає.  Бере  реторту  нову, 

Вливає  рідину,  розпочина  розмову 

З  металом,  цифрами,  із  кольбами  й  вогнем. 

Натхненний  книжнику!  Життя  твоє  трудне 

Кому  ти  віддаєш?  Кому  добра  шукаєш 

В  льоху,  в  якім  сама  любов  витає? 

Похмурий  книжнику  із  ясною  душею, 

Ти  хочеш  вивести  на  золоту  алею 

Добра  і  щастя  тих,  що  більші  за  добро… 

Учителю,  на  цім  я  надломив  перо. 

А  коли  інше  взяв  —  то  і  нова  картина 

Намалювалась:  там  скло,  машина, 

І  павутина  ґрат  на  вікнах,  щоб  ніхто 

Не  знав,  що  робить  тут  лихий  інкогніто! 

Моргають  лямпочки,  гудуть  швидкі  мотори; 

Б'ють  гострі  спалахи,  неначе  метеори, 

Біліють  рури,  виповнені  вщерть 

Тим,  чого  шукано,  чому  імення  —  смерть. 

Це  новий  книжник,  в  новім  кабінеті, 

У  новій  радості,—  хоч  на  старій  планеті, 

На  місці  тім,  де  льох  давно  стояв, 

Де  книжник  для  людей  —  життя,  життя  шукав! 

А  далі  —  ще  огидніше,  їй-богу: 

Краваток  тисячі,  щоб  душу  скрить  убогу, 

Мільйони  баночок  —  щоб  знищити  красу, 

Мільярди  гострих  пер  —  щоб  спити  і  росу!.. 

Колиско  розуму!  Гойдаєшся  ти  й  досі 

Пощо  гойдаєшся?  Скажи,  якій  епосі 

Передала  ти  свій  щоденний  календар: 

На  нім  лише  сліди  згугнявілих  бездар! 

Поете,  подивись,  лиш  зійде  сонце  вгору: 

Як  мило  й  радісно  у  золотих  просторах, 

Як  сонце  заціловує  поля!.. 

Та,  ніби  чорний  пліт,  пливе  смутна  Земля. 

Лист  9. 

Нема  й  нема  листів.  А  я  ще  все  надіюсь, 

Не  вірячи  ніяк,  що  лапоть  із  Росії 

Вже  й  Сену  перейшов.  Я,  стиснувши  уста, 

Пишу  передостаннього  листа. 

Не  рими  і  сюжет  —  передостання  тема, 

Хоч  я  ввесь  час  хотів…—  Прийшла  нова  проблема. 

Уже  підходить  ніч,  лютішає  мороз, 

І  вітер  сніговий,  зачавши  від  погроз, 

У  бурю  перейшов.  А  я  стою  із  сином 

На  темній  вулиці.  В  сльозах  моя  дружина. 

Ось  ночі  простяглась  кощіюча  рука,— 

Нема  для  нас  кутка.  Маленького  кутка 

Нема  на  всій  землі!  Замкнуто  двері  всюди, 

У  теплих  ліжках  сплять  —  не  вигнані  ще  люди,— 

Ми  ж,  як  старці,  у  ніч,  у  бурю  ідемо. 

Бо  ми  осмілились  мережане  ярмо 

Із  себе  скинути  і  вийти  з  Батьківщини, 

Що  стала  тяжчою  тяжкої  домовини. 

Пораднику,  порадь,  куди  з  Землі  подітись, 

Бо  нас  не  троє!  Нас  —  мільйони  йдуть  у  світі, 

Мільйони  вигнаних  із  рідних  берегів 

В  ім'я  нелюдяних,  в  ім'я  людських  богів! 

В  ту  ніч  на  вулиці  ми  стріли  волоцюгу: 

Не  хтось!—  то  він  повів  нас  у  глуху  барлогу, 

В  ядушний  мокрий  льох,  де  спав  не  тільки  він, 

А  люди  всіх  племен,  народів  і  країн… 

Там  спала  архітект  —  прекрасна  ніжна  жінка, 

Надхненно,  як  поет  —  возводила  будинки, 

Доми  і  палаци!  —  і  ось  вона  сьогодні 

В  печері  давнини  —  бездомна  і  голодна, 

їй  чесно  ні  одна  не  простяглась  рука, 

Крім  волоцюги  рук  з  печерного  кутка; 

Там  сивий  русскій  спав,  проклявши  ту  країну, 

Що  достоєвський  дім  зробивши  з  батьківщини, 

Народів  біль  і  гнів  на  нього  навела  — 

Нещасний  лапотник  з  рязанського  села… 

По  тих  глухих  льохах,  в  диму  проклять  і  крику, 

Ми  розлучилися  з  дружиною  навіки, 

Як  і  зійшлись  зненацька…  Все  тепер 

Таке  раптове:  і  життя,  і  смерть, 

І  зустрічі,  і  щастя,  і  наруга… 

Як  тяжко  на  землі  зустріти  справді  Друга! 

Порадь,  пораднику!  Ось  ширшає  печера, 

І  бачу  я  ввесь  світ,  немов  страшну  химеру, 

І  бачу  нації,  що  йдуть  у  бурю  й  сніг  — 

Бо  вигнано  і  їх  за  предківський  поріг! 

Не  дарма  на  воді,  на  кораблі  хиткому, 

Писали  «Хартію»  про  шлях  до  свого  дому,  — 

Даремні  підписи,  нечіткі  та  малі!  — 

Той  право  підписав,  Хто  дав  життя  Землі, 

Тобі,  людино!..  Ви  ж,  які  ще  в  теплій  хаті, 

У  власній  ще  спите  —  ви  будете  вмирати, 

Як  умираєм  ми!  Просніться  і  прозріть, 

Ударте  лунко  в  дзвін!  —  вже  й  ваш  куток  горить, 

Вже  розростається  підступно  і  поволі 

Червоне  полум'я  запроданої  волі! 

О,  націє  моя!  Ти  мов  бездомна  мати 

Ідеш  по  пустирях,  не  хочеш  умирати, 

Ти  моря  Чорного  намарно  хоругов 

Підносиш:  світ  свою  перетоптав  любов! 

Поете!  Польща  йде…  І  скільки  їх  у  ранах, 

Дорогами  в  Сибір  мандрують  у  кайданах!.. 

Чому  ж  мовчиш,  чому?  Я,  стиснувши  уста, 

До  тебе  шлю  тепер  —  останнього  листа. 

Лист  10. 

Хвала  вам,  цензори!  Не  встиг  я  дописати 

Цих  найщиріших  дум  —  прийшов  наказ:  віддати! 

І  не  лише  листи  —  адресу  і  перо! 

Щоб  не  писав  тобі  про  Вислу  та  Дніпро, 

Щоб  не  нагадував  Шевченкові  прокльони… 

Я  змушений,  як  всі,  молитись  до  ікони 

Тієї,  що  на  ній  —  ні  Бога,  ні  небес, 

Лише  підписано  під  Демоном:  воскрес. 

Я  хочу  жити  ще!  Свого  любити  друга, 

Радіти  сонцем,  йти  за  правди  вічним  плугом! 

Я  відточу  перо,  що  буде,  як  терпуг,  — 

Обпилювать  іржу,  гострити  вічний  плуг, 

Бо  ще  —  одна  нога  на  Вислі  і  Дніпрові, 

І  хоч  із  двох  сердець  —  та  слід  один  від  крови, 

І  тінь  труни  одна,  і  Гробовщик  один 

Рова  викопує  для  наших  батьківщин! 

Іще  моя  душа  не  стоптана  цим  світом, 

Ще  є  мільйони  душ,  готових  загорітись, 

Лиш  віщого  вогню  їм  треба  до  свічі, 

Вогню,  що  блискає,  як  блискають  мечі! 

Тому,  учителю,  звертався  я  до  тебе. 

Та  тяжко  відіслать  листа  не  те  що  в  небо, 

А  й  на  землі  тепер.  І  все  ж  таки  пишу, 

І  цензорам  на  злість  —  я  серця  не  згашу,  — 

Аж  правда  станеться:  замає  сонце  волі, 

І  стане  мій  народ  в  народі  вольнім  колі, 

Летітиме  Земля  над  хмарами  орлом, 

Що  клітку  перебив  напруженим  крилом! 

Прощай,  учителю!  До  зустрічі  в  алеях 

На  Білих  Островах,  на  сонячних!..  Але  я 

Хотів  би  стрітися  —  коли  воскресне  світ… 

Учителю,  прийми  поклін  мій  і  привіт!