З темного страху життя проростає, мов злак 

 З  ґрунту глухого. Тягнеться крізь непрозор'я 

 до світла. Як вогник в долонях, тремтить, 

 постережися — задме його вітер свавільний.

 Страшно іти одному серед ночі крізь ліс, 

 страшно і в полі в цю пору, і в електричці 

 останній, де темний стирчить інвалід, 

 п'яно гикає й тебе роздивляється тупо.

 Страшно в лікарні — лякає в ній дух чужини, 

 болю буденність, стражданням спотворені лиця, 

 мислі зальотної зблиск — висихає ріка, 

 і відчуття — ти залишений напризволяще.

 Ближньому поспівчуваєш,  дар співчуття 

 благословивши, та здогадаєшся раптом — 

 ні, не його, а себе ти у нім пожалів, 

 дар милосердя лукавий гірчить, як цикута.

 Страшно все знати, страшно не знати про те, 

 що тебе завтра чека, страшно зірвати 

 післячорнобильський овоч... й не страшно хіба 

 звечора вмерти, а вранці воскреснути знову?

 Безлічі страхів кругом затаїлось, як тля, 

 знищиш одну, а вже десять безсмертних довкола.

 Як я боюся листів, телеграм і дзвінків, 

 гість на поріг, а тебе, мов коноплю тіпає.

З темного страху життя проростає. Трудом 

 захищається. Труд —порятунок від страху. 

 Все, що росте, протидіє. Тому і росте. 

 Квітка життя, ти й опівночі, знаю, смієшся!