Ти не можеш приспати моєї туги,

 Годі найти нам округле щастя,

 Ми спраглі, як пісок пустелі,

 Ми — ті човни, що ніколи не причалять

 До спокійного берега. Та все ж таки

 Ти — мій гай, в якому я радо б заснула

 По дневі повнім турбот, сузір'я, що я відкрила:

 Ти — явір мій, на якому розп'ясти я далася б,

 Ватра, в якій я горю первісним горем,

 Доки не впаде на нас ласка, як щедрий сніг.

 Коли візьмемо все незрозуміле у жмені,

 Неначе іграшку просту з барвистого скла,

 І, сміючись, зрозуміємо темну сутність речей?

 Як гомоніли б тоді нам схили й дороги!

 Як обняла б нас тепло природа правом дозвільним!

 Більше, як ластівок з чистого духа і співу,

 Глибше, як безгрішних зубрів та оленів.

 Ми скинули б нашу вину, як листя осіннє.

 Росли, багатіли до світла!

 — Я  знаю це добре, як інші речі,

 Заворожені в нашій крові, яких нас не треба вчити.

 Але хто плакав так гірко

 Над ранніми росами? Хто дав свою кров

 Японським трояндам, кущеві калини в саду?

 Хтось, хто нас гріє таємно, кому, незрячі,

 Мимоволі, забираємо нашу любов.

 Якби ж ми могли Його попросити,

 Аби поклав свої пальці в ями наших очей,

 Якби ж ми могли, як Марія, припасти Йому до ніг,

 І, хоча б у невмах, почули звук Його слова!

 Які б ми сильні стали! Як нам важко 

 Любити далеко ві  любого —

 (Інакше люблов не була б дарунком від нас,

 А тільки сліпою, неминучою долею).

 Але Він добрий. Він, як єлеєм, сонцем і росами

 Лікує роздерте листя бананових пальм,

 Дає з розхилени  жмень звірям радість і біль

 І кличе нас за собою: спраглих правди й краси.