Гренджа-Донський

Пам’яті  земляка-поета

Ану, скажи,  ану,  посмій!

А  я  скажу,  а  я  посмію.

Шістнадцятиголовий  змій

тоді  був  схожий  на  Росію.

А  ми  були  такі  малі,

з  ім’ям  підтятим  –  Підкарпаття,

братів  хотіли  на  землі,

і  нас  почули  східні  браття.

Не  шкодували  ми  зусиль

іти  за  стягом  гегемонським.

В  селі  Воловім  ріс  Василь,

і  виріс  він  із  Гренджі  –  Донським.

О  Доне,  мудрі  язики

гляголять  нам  права  совіцькі.

Донські  в  Карпатах  козаки

уже  з’явились  –  плюс  яїцькі.

І  що  в  нас  є  –  то  завжди  плюс.

І  біля  кримського  есмінця

москаль,  хохол  чи  малорус  –

немає  тільки  українця.

Бо  наша  правда  –  для  тюрми.

А  на  свободі  надто  гречна.

Збагне  Америка,  не  ми,

що  є  поет  високий  –  Гренджа.

Він  є  і  каже:  я  –  це  ви.

Та  в  путах  держать  нас  "гулаги".

Ми  Закарпаття  для  Москви,

і  Підкарпаття  ми  –  для  Праги.

І  каже  він:  блудні  сини,

повзуча  ваша  суть  зміїна.

Таж  ми  –  не  просто  русини,

таж  ми  –  Карпатська  Україна.

Всіма  світами  я  пропах,

мої  заблукані  людкове.

І  довго,  ніби  на  волах.

до  вас  вертаюсь,  у  Волове.

І  я  у  вас  ще  буду  свій,

і  підказати  вам  посмію:

шістнадцятиголовий  змій  –

його  не  спишеш  на  Росію.

Подонки  –  в  нас,  побіля  нас.

але  ж  не  весь  народ  "подонський".

І  ще  гряде  –  вкраїнський  час,

як  я  намислив,  Гренджа-Донський.

Я  йду  до  вас.  Не  знаю,  де

моє  Волове  й  предків  тіні...

Мені  сказали:  в  СНД.

А  я  шукаю  в  Україні.