Дзвенять  хрущі,  цвітуть  черешні.

Дівчата  водять  журавля.
А  вечір  ловить  на  гнуздечку
Золотогнивого  коня.
Стою  у  присмерку  діброви,
І  думи  вечора  таю.
Весна  кує  комусь  дороги,
Чи  скоро  викує  мою?
Які  слова  я  там  зустріну,
Кому  зародять  ці  поля?
Останні  птиці  долетіли...
Цвіте  туманами  земля.

Я  мов  мембрана:
в  шелесті,
в  шумах,
в  згучанні...
Я  чую,  як  згуки  проходять  крізь  мене,
від  мене,
і  далі...
—  Згуки  людей,
що  родились  раніше,
і  тих,  що  живуть  і  працюють  зо  мною.
Людино,
я  завжди  з  тобою!
Ось  ти  повертаєш  додому;
Галуззя  пройдених  літ
шумить  за  тобою.
Галуззя  літ,
що  колись  розцвітали
й  давали  плоди.
—  Людино,
це  ж  ти!
Шумиш  надо  мною,
крізь  мене
і  далі
руки  свої  простягаєш
в  прийдешнє,
за  обріх  наших  орбіт.
—  У  новий  золотіючий  світ.