Печальний  я...  І  тінь  моя  в  крові...

 Земля  ворушиться  живими  ще  мерцями,

 І  на  мерцях  ромашки  у  рові

 Гойдаються  червоними  тільцями...

 С  о  л  д  а  т

 Ти  хто  такий?

 Д  е  м  о  н

 Я  вічний  дух  Землі...

 С  о  л  д  а  т

 З  якої  роти?

 Д  е  м  о  н

 Плачу  і  страждаю...

 С  о  л  д  а  т

 А  я  —  Солдат.  У  мене  на  чолі

 Вінок  наруги.  Духа  я  не  знаю.

 Я  єсть  Солдат.  Із  черева  мого

 Стирчать  сьогодні  африканські  списи.

 В  моїй  руці  народів  чорних  список.

 Мені  наказано  не  повертать  кругом.

 Я  знищив  сто  народів  і  культур,

 Я  згвалтував  красу  і  ніжність  людства.

 Я  з  тюрем  ввесь,  концтаборів,  тортур,

 Ганьба  людини,  я  взірець  безпутства.

 Я  ввесь  в  прокляттях,  попелі  й  димах,

 Одружений  на  смерті,  я  пропах

 Двадцятивічним  ароматом  смерті!..

 Не  сплять  мої  політики  сумні!

 Базіки  многотрудні,  величаві!

 Попростирали  язики  криваві...

 Їм  говорить  —  а  діяти  мені!

 Та  я  вдоволений:  в  базіканні  про  згоду,

 Про  мир  і  розквітаючий  прогрес

 Вони  модернізують  від  народу

 Мене  таємно!..  Смерті  вічний  пес,

 Я  їх  слуга  —  я  знищу  все  навколо

 І  знищу  їх  —  дорога  в  смерть  одна.

 Двадцятий  вік  я  ухопив  за  горло  —

 В  моїм  запасі  атомна  війна.

 У  затишку,  коли  моїх  моторів

 Не  чуть  біля  слов'янських  берегів,

 Я,  увімкнувши  очі  із-під  брів,

 Співаю  басом  в  атомному  хорі.

 Д  е  м  о  н

 Я  тихо  стогну  в  розпачі  глухім...

 Я  не  питаю  навіть,  люди,  хто  ви?

 У  цім  вечірнім  присмерку  сухім

 Дивлюсь  очима  суму  на  діброви.

 Прощай,  Земля!  Не  жаль  мені  нічого!

 Жаль  одного,  що  ти,  Земля,  —  моя...

 Затихни,  боле,  і  засни,  тривого,

 Ви  не  мої,  і  я  для  вас  —  не  я!

 Воюй,  Земля!  Плоди  двоногу  малість!

 Плоди  собі  держави  і  гроби,

 І  суєту,  і  підлість,  і  зухвалість,

 А  там  що  хочеш  думай  і  роби!

 Лети  собі!  Обмотуйся  віками,

 Намотуйсь  на  страждання  і  війну!

 Під  всепожерними  вселюдними  руками

 Ти  дух  свій  випустиш  в  якусь  добу  одну!

 І  вже  тоді  ув  атомній  пустелі,

 Вдихаючи  ганебність  і  нудьгу,

 Я  по  твоїй,  колись  живій,  оселі

 Один  блукатиму  крізь  сонячну  югу...