Мовчу!..  Мовчу!..  Я  спомини  жену!

 Я  серцем  вистукав  всесвітню  домовину,

 Її  всесвітню  тишу  крижану

 Я  проклинати  буду  до  загину!

 Ніщо  не  звабить  від  Землі  мене!

 З'явися,  Байроне,  в  цю  мить  переді  мною!

 Ти  перший  викликав  мене  в  життя  земне

 І  перший  мукою  споїв  мене  земною.

 Ти  чорним  світлом  ночі  освітив

 Мої  літа,  тоді  ще  молодії,

 Презирством,  зверхністю  і  гнівом  освятив

 Мої  думки  і  пристрасті,  і  дії.

 Ти  звів  мене  над  людством  і  повів

 Про  суєту  суєт  його  і  малість,

 Про  дивовижну  днів  його  несталість,

 І  ти  мені  свободу  заповів!

 Б  а  й  р  он

 Не  нарікай  на  мене,  древній  друг!

 Дорога  людства  —  помилки  і  жертви.

 І  наше  людство  —  юрмище  хапуг,

 Щоб  тільки  красти,  спати,  жерти.

 Любов  у  нім  дорівнює  ганьбі!

 Свобода  четвертується  законом!

 Розгоном  мрій  і  творчості  розгоном

 На  цій  Землі  не  здобрувать  тобі!

 І  я  кажу:  вчарований  титан

 Не  змінить  світ  ні  в  пісні,  ані  в  герці,

 Сосна  печалі  виросте  у  серці,

 Голками  вп'ється  у  відкритість  ран...

 Д  е  м  о  н

 Лечу,  як  сплю...  і  сніння  це  страшне...

 З'явися,  Лермонтов,  в  цю  мить  переді  мною!

 Ти  вдруге  викликав  мене  в  життя  земне

 І  вдруге  мукою  споїв  мене  земною!

 Мені  кохання  ти  подарував!

 Будь  прокляте  моє  святе  кохання!  —

 В  огні  страждань  і  болів  я  почав

 Безсмертям  мірять  болі  і  страждання.

 І  прокляли  Земля  мене  і  люд!

 Земля  та  люд,  безсмертям  оповитий,

 За  вічних  дурнів,  за  безсмертний  бруд

 І  за  безсмертну  смерть  негордовиту.

 А  люд  прокляв  за  Землю  за  малу!

 Герой  за  рани,  бідний  кляв  за  сало,

 А  геній  кляв  за  муки  чи  хвалу,

 І  небо  в  мене  зорями  жбурляло!