Головна » 2012 » Октябрь » 18 » Легенди Тячівщини. Походження Тиси
20:16 Легенди Тячівщини. Походження Тиси |
Тиса — улюблена наша ріка, яка походить із руської землі, бо джерело її в тінистих марамороських долинах, і перші притоки її також із руської землі допливають до неї, — глибокі сліди лишила в нашій історії і поезії. Радо називає її наш народ і Білою Водою — може, із-за ясної барви піску, який із гір приносить її вода. Шанують її і в мадярській народній поезії. Один давній мадярський переказ так оповідає про її походження. Уже цілий божий світ був створений, уже виднілися гори високі й долини глибокі та рівнини безкраї, весело дзюркотіли поточини, побожно шуміли ріки, лише сама-самісінька Тиса плюскотіла покірно біля ніг Творця. Полюбив її Пан дуже, наче батько рідну свою дитину, із-за її лагідної, покірної вдачі. Видно, тому залишив її біля себе. — Доню моя дорога, що мені з тобою робити? — сказав раз Всевишній, коли побачив, що годі вже тулити при собі любиму водицю. — Як мені тебе пускати в холодну долину, вистелену гострими скалами, що рвати будуть ніжне тіло твоє? Як мені пускати тебе на сонячну рівнину, де пекучий жар висмоктувати буде сили твої? Як мені дати солодку воду твою солоним, грізним хвилям морських вод? Журбу Пана Бога почув Ангел господній, який на прислузі стояв перед Всевишнім, і обізвався: — Милостивий Володарю, подаруй мені журбу твою. Запряжу я срібногривого коня мого в золотий плужечок, виорю я в Тисі рівний ярочок, най пливе вона по ньому спокійно, тихесенько. Поведу її під тінистими горами, зеленими низинами, най її гостра скала не пориває, лютий вітер не зачіпає. Заманю в глибоке озеро під синю горицю, най гора спирає ту чисту водицю. Згодився з такою мовою Всевишній. Витяг Ангел Господній з-під небесної стодоли золотий плужок, кований із сонячного проміння, а коліщата з цвітних веселок, та й давай шукати срібногривого коня. Та не найшов срібногривого, бо Архангел Михаїл поїхав ним у далеку дорогу. Що тепер тутечки діяти? Зиркнув кругом себе Ангел Господній, аж уздрів недалеко одного осла, який тихо пасся в небесних шовкових травах. — Запряжу я осла в золотий плужок, бо дарма чекати нам на крилатого коня. Най послужить і той старий осел. Як Ангел задумав, так і зробив. Та заорав золотим плужечком рівну, делікатну яр-борозну і звелів Тисі по тій борозні текти. Поплюскотіла по ній Тиса. Так їй веселенько, як коли дівчинка побіжить за кольоровим метеликом по сонячному полю. Біжить собі, і така рада. Заговорить до ясно-білих хмарок, до яскравих зірок. Розмовляє з темними лісами, зеленими лугами. Славить Творця разом зі співучими пташками. І вибігла за золотим плужком із гір на рівні-рівнесенькі угорські степи. Куди лише поглянеш — кругом безмежна рівнина, а сонце так пече, так палить. Надоїло бідоласі ослові волочити за собою золотий плужочок. Зголоднів неборак, утямив будяка. Знайте, чесні люди, що осел ласий на будяка, може, на небесних шовкових травах його й нема. От і закрутився з прямої дороги за будяками — тут за одним, там за другим. Волочиться з золотим плужком, наче нечисте водить підпилим християнином. Так і Тиса мусіла текти без ладу — то в один бік, то в другий, ні сюди — ні туди, ні вперед — ні назад. Знайте, отже, любі діти, що відтоді Тиса й тече по рівнині такими викрутасами-кривульками — завдяки ласій вдачі осла. І. Рунин. За мадярським народним переказом |
| Категорія: Закарпатські легенди, повір'я, казки, бувальщина та небилиці з народної криниці | Переглядів: 867 | |
