Казка ця починається з одного попа. Піп мав слугу, котрий йому служив у вірі. Раз вони пішли на прогулянку. Ідуть крізь села і приходять до одного хреста. Піп зняв шапку і перехрестився, а слуга ні. Ідуть вони далі. Приходять до шибениці. Слуга коні зупинив, зійшов з коляски, став на коліна і почав молитися. Каже піп:

— Іване, що ти робиш? Ти грішиш.

— Чому?

— Тому, що ти перед хрестом шапку не зняв, а перед шибеницею став на колінки і почав молитися.

Слуга на це і каже:

— Отче, ти недобре говориш... Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця недоброє діло, бо на шибениці не один невинний постраждав...

Піп не сказав нічого. Вернулися додому. Слуга загнав коні у хлів, дав їм їсти і пішов собі на вулицю помежи люди.

А що собі дорадив піп? Хотів провірити, чи правду Іван говорить. Зайшов у хлів і штовхнув коня у ясла й покликав слугу:

— Подивися, що ти наробив! Ти штовхнув коня у ясла!

— Я — ні!

— Бо штовхнув!

І слуга у великім страху. Думає собі: «Дістану я шибеницю за попівського коня».

А піп справді дав його у суд. І суд засудив слугу на шибеницю за попівське майно. Як скінчився суд, питає піп:

— Чи ви справедливо мого слугу засудили?

— Справедливо!

— Несправедливо!

— Чому?

— Тому, що я з моїм слугою ішов дорогою, і проходили ми повз хреста. Зняв я шапку і перехрестився, а слуга шапку не зняв. А потім проходили ми повз шибениці, і слуга став на коліна та почав молитися. Я на нього накричав, що він великий грішник, а він мені на те відповів: «Отче, ти недобре говориш... Розп’яття — лише божа пам’ятка, а шибениця — недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав...» Я хотів знати, чи правду говорить слуга, і сам штовхнув коня у ясла... Но, бачите, пан суддя. Правду говорить мій слуга!

Се була не казка, а істинна правда, бо сяк на світі буває.