Головна » 2013 » Июль » 28 » Цар Іштван
03:18
Цар Іштван
Закарпатська народна казка

Була колись Поган-Дівча царем. І дуже збиткувала людей. Люди голі й босі ходили. Не могли люди видержати та кажуть:

— Треба її не звільнити, треба знищити зовсім. А поставити другого царя.

Та й уже в вароші розсудили, що будуть ставити другого царя. А єден хлопець служив у ґазди, і пішли вони орати. Пішли на поле, а хлопець питає у ґазди:

— Чи підеме не валастас?

— А що ти, за царя будеш чи що?

— А хто був би?

Подумав хлопець, забив паличку в землю і виголосив:

— Як ця паличка розів’ється та буде листок, то я буду за царя. Обійшли вони плугом раз — паличка вже сира. Обійшли другий раз — вже є листок. Той чоловік, ґазда, глянув на хлопця й вклонився йому:

— Я тобі вклоняюся.

 

І пішли вони дому. Воли до стайні, а сами пішли на валастас. Там пустили коруну. Коруна політала й сіла на хлопця. Вони забрали коруну та пустили її другий раз — знов на нього коруна сіла. Хлопця взяли й заперли до курника. Пустили коруну третій раз — сіла на курник.

Все задармо, мусить він бути. І кажуть йому, що він має знищити Поган-Дівча. А він каже:

— Дайте мені військо і дайте мені скот: кури, гуси, свині, корови, коні, пси.

Йому дали тото, а він на все дзвінки. Оступило той скот військо з боків, спереду та ззаду. І йде тото все й дзвонить.

 

А Поган-Дівча нагорі жиє. Вона не знала, що то скот. Що то є? То так гадає, то так. Загнала вона єдного начальника, який знав вісім язиків. Най послухає й зрозуміє, який то язик. А то все дзвонить і кричить. Той прийшов слухати та й не розуміє ані єден язик. Загнала другого — дванадцять язиків знав — не розуміє нич. І пішла вона сама. Вона знала вісімнадцять язиків. Не розуміє й вона. І до слуг:

— Сідлайте коня.

 

А в неї було два коні од єдної кобили. А вояки вкрали єдного коня та дали йому. Він називався цар Іштван. Дали йому того коня. Сіла вона на свого коня, але вона не знала, же і в нього є вже такий кінь.

 

Вона як налетіла, все то його військо пробігла, тото, же він гнав. Тоді він тото вшитко лишив, і за нею його кінь біжить та їрже. А її кінь того коня дочікує. Вона рубає коня тими острогами, аби кінь утікав. А кінь слухає, же його брат іззаду. Та дочікує.

 

І перегнала вона через варош. А там було село Дубровка. Там дуже дуби великі, єдним боком стоять і другим. Та й впав жолудь на землю. І її кінь став, і той його догонив. Вона тоді каже:

— Цар Іштван достане собі славу, же єдній бабі зотне главу. А він відповідає:

— Слава не слава, а бабі долу глава.

І шаблею стяв її там. І зостався він царем.

 

Теперка що він робить? Він не знімає тих урядників, що були за неї. Він приказ їм дав, що мають робити:

— Хочете робітника, покличте чоловіка, най вам робить, дайте йому за це їсти й заплатіть десять корон за день.

Такий приказ дав. Аби люди задармо не робили.

 

Раз він зобрався, той цар Іштван, взяв паличку і йде собі з села на село провіряти. Хоче знати, що ся в державі робить. Прийшов він у єдно село, позирає, у єдному дворі много хлопа дрова ріжуть. А то біров там жив. І гайдук стоїть з канчуком коло тих людей. Цар Іштван прийшов т’капурі та й стоїть, та й позирає. Гайдук спитав:

— Що ти глядаєш?

— Роботу.

А той пішов та каже біровови. А біров відповідає:

— Наїмайте, най робить.

Він пішов та й каже царьови. А цар йому:

— Робити — та робити. Але плата яка? І їсти треба. Гайдук пішов та й каже то біровови. А біров му відповідає:

— Дай му три канчуки. Вріж йому три рази.

І той му три рази врізав. Та й пішов він і складає там дрова. Але як складає, та все бере й на поліні напише: «Цар Іштван». Складав він так до вечора, і вже кончає та й наказує:

— Я голоден. І треба би мені вже заплатити. Біров каже:

— Дай му п’ять.

 

Та му врізав п’ять. Та й з тим пішов.

 

Як прийшов уже дому, другий день зібрав своїх цімборів. Зібрав і посідали на коні, бо тоді не було машин. І прийшли в тото село, де той біров. Ой, біров увидів, же сам цар, та за стіл їх, дає їсти, пити, айбо йому не треба ні їсти, ні пити. Він каже:

— Ану потручай тоти дрова.

Біров пішов та перекладає та й видить, так написано: «Цар Іштван». А він зажурився та й стоїть. «То він. То він ту був учора». А цар його звідає:

— Що там видів?

— Та, — каже, — так і так.

— Ага, то я був, — каже. — Я їх складав, ті дрова. А ти мені заплатив. Ай? Рано три, на вечір п’ять. Так?

— Так.

 

Дав цар бубон, скликав людей та сказав їх обох повісити. І бірова, і того гайдука. І всіх урядників познімав старих, а поклав нових. Тоді вже люди зачали добре жити. Вшитко було в склепах. І їсти, і вбиратися, і вбуватися — вшитко було, що треба людям.

 





Категорія: Закарпатські легенди, повір'я, казки, бувальщина та небилиці з народної криниці | Переглядів: 800 | Додав: Tetjana | Теги: закарпатські казки