Головна » 2013 » Июль » 8 » Брати-близнюки Іван і Йосиф (продовження)
12:40
Брати-близнюки Іван і Йосиф (продовження)

А мачуха покликала бухгалтера, який міг писати точно так, як цар, заплатила йому великі гроші, і він написав, що вона диктувала: «Пане міністре! Я чув, що моя жона вродила двоє котят. Се означає, що вона відьма. Відведи її у ліс і убий».

Міністр прочитав письмо і очам своїм не вірить. Як стратити таку чесну душу? Айбо царський розказ треба виповнити, бо інакше він сам стане короткий головою. Та міністр був розумний, спочатку все добре обдумовував, а потім уже робив.

А за той час на тому місці, де були закопані близнюки, виросли два золоті явори. Мачуха як то увиділа, привела людей із сокирами і розпорядилася зрубати явори і спалити. Та коли рубали явори, дві трісочки упали у траву, і ніхто їх не втямив. Коли люди відійшли, із тих трісочок зробилися два золотокрилі орли, стрепали крилами та й полетіли високо попід небеса. У одного на крилі маяла шовкова шматина.

Тут прийшла поголоска, що цар повертається з війни. Міністр дуже засумував. Кличе він царицю у ліс на прогулянку. Іде з нею попід руку, а сльози йому котяться з очей.

— Пане міністре, що ви плачете? — зазвідала цариця. Він не міг говорити, лиш витяг із жеба письмо. Вона прочитала і жалісно заплакала:

— Я ні в чому не винна. Даруйте мені життя. Я буду жити в сих хащах, ніхто мене ні у селі, ні у вариші не увидить. А на знак я дам вам відрубати палець, на котрім перстень.

Міністр зрадів, що не мусить губити добру душу. Узяв знак (цариця сама відрізала палець) і повернувся у царський палац. А цариця пішла хащами. Іде і думає собі:

— Де тепер дітися?

Так дійшла до моря. Дивиться: у воді весело риби плавають, підскакують. Подумала: «Коби я годна стати рибою і так плавати по морю». І у ту мить стала рибою, скочила в море і попливла.

В той час цар вернувся додому. Що сталося з його жоною, він не знав. Звідує міністра:

— Де моя жона?

Міністр нічого не сказав, лише передав письмо. Цар прочитав письмо і каже:

— Я точно так пишу. Айбо сесе я не писав.

— Я так і думав, що щось тут недобре, — каже міністр, — і я відпустив царицю. Вона сказала, що буде жити в лісах і ніколи ні в селі, ні у вариші не появиться.

Верг цар пушку на плече і пішов лісами жону свою глядати. Ішов довго і вийшов на одну поляну з криницею. Сів він під зелений явір перекусити. Дивиться — а до нього йде дуже страшний звір. Цар напудився, айбо не тікає. Звір підійшов ближче і проговорив:

— Не бійся, царю! Я тобі не зроблю нічого злого. Лише дай мені щось поїсти, бо я дуже голодний.

То був залізний вовк. Аж би в нього стріляв, то не убив би. Цар поділився з вовком їдою і подумав собі: «Се не простив вовк, коли знає говорити. Зазвідаю у нього, чи не видів мою жону». Та вовк зазвідав царя першим:

— Куди йдеш, царю? Ти зайшов у такі місця, куди ще людська нога не ступала.

Розповів цар вовкові про свою біду.

— Я не видів твою жону і нічого не чув про неї. Айбо я тебе можу понести на найвищу гору, де живе Дідо-всевідо. Може, він буде щось знати про царицю.

Цар сів на залізного вовка, і той поніс його через високі гори, темні ліси. Переніс його через сім полонин і приніс на гору, де жив Дідо-всевідо. Там стояла скала, яка блищала, як місяць. На тій скалі був дім, і у тому домі жив Дідо-всевідо.

Дуже змучився цар, доки виліз на ту скалу. Зайшов він у дім і видить: дідо білий, як молоко, борода аж землею тягнеться. Цар низько поклонився:

— Добрий день, дорогий няньку!

— Доброго здоров’я, синку! Я знав, що ти будеш у мене на обід, і я приготував на двох. Та у тебе є слуга, який тебе сюди приніс. Треба і його покликати.

Вийшов дід із дому, свиснув так, що листя з дерев посипалося. Залізний вовк зрозумів, що його кличуть, і прибіг. Дід почастував і царя, і залізному вовкові дав поїсти. А потім каже:

— А тепер слухай, що я знаю. Твоя жона народила двох золотоволосих хлопців, та її мачуха підмінила тих хлопців-близнюків двома котятами, а живі душі закопала в землю. Ті душі виросли золотими яворами, а коли їх мачуха приказала зрубати і спалити, душі двох братиків-близнюків перетворилися у золотокрилих орлів. Мачуха хотіла і твою жону скітити, тому й підробила твоє письмо. Нещасна твоя жона ходила лісами, а як дійшла до моря, зробилася рибою.

— Та чи можна їх навернути? — зазвідав цар.

— Можна. На березі моря є височезна скала. Коло неї чарівне місце: там люди перетворюються у звірів, птахів і риб, а всяка звірька може перетворитися в людину. Там твоя цариця-риба увиділа і впізнала своїх хлопчиків-близнюків. Вони її признали за матір. Там кожного дня вони зустрічаються і бесідують. Аби й тебе признали, мусиш туди прийти з державним прапором.

Цар красно подякував Дідові-всевідові, сів на залізного вовка, і вовк приніс його під того явора над криницею, де вони зустрілися. Звідти вовк пішов своєю дорогою, а цар своєю. Прийшов цар додому, узяв прапор і пішов на берег моря глядати височезну скалу.

Довго йшов, доки до тієї скали дійшов. На тім місці поставив прапор, а сам сховався в корчеві. Дивиться: прилетіли два золотокрилі орли і сіли близько до води. До них припливла риба.

Цар не чув, яка там була бесіда. А та риба сказала золотокрилим орлам:

— Тут мав бути ваш отець, бо вижу його прапор. Не бійтеся його і не тікайте. А я боюся йому показуватися, бо він дав розказ мене убити.

Орли зробилися хлопцями і підійшли до прапора. Отець з радістю вибіг до них із корча:

— Сини мої золотоволосі, довго я вас глядав! Йдімо зі мною додому!

— Не підемо, бо там зла мачуха. Та й ти злий, бо дав розказ нашу мамку убити!

— Не давав я такого розказу. То все зла мачуха зробила. За се її засудили на велику кару — розірвали кіньми.

— Та ти на мамку не сердишся, дорогий наш няньку?

— Не серджуся. Я її дуже люблю. Побігли хлопчики до води і кричать:

— Мамко, не бійся! Нянько на тебе не сердиться. Вискочила риба на берег і зробилася царицею. Цар радісно обняв її. Він приніс і для хлопців, і для жони файну одежу. Оділися і пішли додому. У дорозі жона розповіла цареві, як увиділа двох золотокрилих орлів, як на крилі у одного упізнала шовковий пантлик і догадалася, що то її діти, як довго чекала, аби вони прилетіли і сіли близько коло води, як заговорила до них і як вони признали її за матір.

Дома вчинили велику гостину. На тій гостині нарекли близнюків іменами — Іваном і Йосифом.

Близнюки Іван і Йосиф виросли файними і розумними легінями. Прийшов їм час женитися. Вони сказали, що женяться, лише тоді, коли знайдуть собі дві сестри-близниці із золотим волоссям. Зібралися Іван та Йосиф у дорогу глядати собі жін.

Дійшли вони до берега моря, до височенної скали, і там зробилися орлами. Спочатку полетіли до найстаршого орла-віщівника і попросили його показати їм дорогу у ту державу, де живуть дві сестри-близниці із золотим волоссям.

А отець тих сестер-близниць із золотим волоссям був царем. Він держав сестер на сто п’ятдесятому поверсі свого палацу. А дав такі куренци, що своїх доньок віддасть за тих легінів, котрі знімуть з їх пальців золоті царські перстені. Многі пробували дібратися до того вікна на сто п’ятдесятому поверсі, айбо падали і убивалися. А близнюки-орли прилетіли, схопили у дзьоби персні з пальців сестер і полетіли. Прилетіли на берег моря і там зробилися хлопцями і чекають.

Сестри-близниці плачуть, бо перснів не мають, а женихи не з’являються. Їх отець-цар був розумним чоловіком. Він розіслав по всьому світу таємних агентів глядати персні. Дав розказ, аби тих, у кого найдуть персні, відразу вели до царя.

Прийшли таємні агенти і на берег моря. А Іван та Йосиф зробилися дурними.

— Хто ви такі?

— Два дурні, що постійно граються у піску.

— Та йдімо геть, — каже один таємний агент.

— А другий каже:

— Ти забув, що казав цар: чи жебрак, чи циганин, чи старий, чи молодий — у кожного глядати.

І почали хлопцям жеби вивертати. А хлопці сміються. Все обмацали, а перснів не знайшли. Уже хотіли йти геть, коли старший агент догадався:

— А ми ще у піску не дивилися. Почали ритися в піску і найшли персні.

— Та чи піймали вас! Тепер нікуди не втечете.

Іван і Йосиф увиділи, що отець сестер-близниць розумний і що їм нічого таїтися, сказали хто вони на самім ділі. Оділи на себе царську одежу і повели таємних агентів до свого вітця. Звідти дали телеграму до вітця сестер-близниць, аби чекали на женихів.

Цілий місяць добиралися брати-близнюки у ту державу, де жили сестри-близниці із золотим волоссям. Коли добралися, їх уже чекали і радісно зустрічали і цар з царицею, і їх дві прекрасні доньки.

Цар вчинив багату свадьбу. На тій свадьбі погодився старостувати Галиця Михайло Михайлович. На честь молодих дуже стріляли з канонів. Піднявся такий гук, що земля дрижала. І я тоді вглух на одне вухо і з того часу погано чую. Там я сів на весло — і сюди мене принесло. А я би тепер дуже хотів піти у той край і узнати, чи ще живуть близнюки Іван і Йосиф, чи ще живуть їх жони. Коли живі, то узнаю, що далі з ними було і розкажу вам. А так при сім слові ви живіть здорові, а казці кінець.





Категорія: Закарпатські легенди, повір'я, казки, бувальщина та небилиці з народної криниці | Переглядів: 739 | Додав: Tetjana | Теги: закарпатські казки