Край  дороги  ромашка  цвістиме 

І  на  пагорбах  мак  пломенітиме, 

І  підеш  ти  ланами  густими, 

Зачарований  небом  і  квітами. 

Навпростець,  навмання,  мов  колись  то 

Невідомий  наш  предок  ходив  ними, 

А  на  овиді  клен  дзвінколистий 

Чаруватиме  співами  дивними. 

Гомонітиме  тихо  з  ланами 

Про  незнане  тобі  і  невичуте, 

Гей,  віки,  що  простерлись  між  нами, 

Чом  ви  нас  невгаваючи  кличете? 

Мій  нащадку,  ти  йтимеш  цим  полем 

І  на  виритий  гострими  ралами 

Ти  наступиш,  можливо,  на  шолом, 

Почорнілий  і  подіравлений… 

І  ніким  не  зачислений  в  здобич, 

І  у  втратах  ніде  не  зазначений, 

Він  нікому  не  був  ні  оздобою, 

Ані  захистом  в  хвилю  призначену. 

Але  ти  підійми,  мій  нащадку, 

Ці  шолома  збережені  рештки  — 

На  музейній  полиці  на  згадку 

Має  право  лежати  він  все  ж  таки. 

Хай  тоді  у  майбутній  тій  візії 

Вже  побачать  нові  археологи 

На  крихкім,  з’їржавілім  залізі 

Давнини  полум’яної  сполохи!