Лист  5. 

Насупроти  вікна  (коли  не  мерзлі  шиби) 

Видніється  собор.  Він  мов  камінна  скиба 

Чорніє  в  небесах;  вже  добрих  триста  літ, 

Як  з  грішної  землі  він  розпочав  свій  зліт. 

………………………………………………… 

………………………………………………… 

Нова  вода  в  ріці,  нове  на  ниві  рало, 

Нові  лягли  шляхи,  нова  душа  прийшла,— 

Потрібний  людям  дух  —  не  писар  із  села! 

……………………………………………… 

……………………………………………… 

І  ще  одно  скажу:  мені  було  б  байдуже, 

Хто  у  соборі  є  і  хто  у  ньому  служить, 

Якби  не  вірив  я,  якби  в  душі  моїй 

Висів  лише  плакат  про  навкулачний  бій; 

Якби  я  лиш  писав,—  а  я  пишу  і  плачу, 

То  ж  може  Бог  мені  за  ці  думки  пробачить… 

А  світ  все  нижчає,  все  вище  й  вище  сходи 

До  радости  людей,  братерства  і  свободи; 

Все  більше  мертв'яків,  що  ходять  як  живі, 

Та  з  червом  у  душі  і  з  червом  в  голові; 

В  Європі  —  меншає  і  меншає  Європи… 

І  дружби  меншає…  І  скоро  в  телескопи 

Ми  вірности  шукатимем!  —  Прости, 

Чи  ж  не  шукав  її,  учителю,  і  ти? 

Чи  вже  забули  ми  Ейвонця  вічне  слово: 

«Що  сплачено  давно  —  плачу  й  плачу  наново», 

Чи,  —  замість  лету  веж,  —  загрузши  у  ріллі, 

Лише  чекаємо  на  Бога  на  землі? 

Лист  6. 

Добридень,  вчителю!  Пробач  за  всі  турботи. 

Я  щойно  з  фабрики.  Як  вийшов  за  ворота 

Цивільної  в'язниці  в  Божий  світ,  — 

Подумав  я:  «Для  чого  лити  піт? 

Для  чого  слухати  круті,  огидні  крики 

Старого  майстра?  Він  —  знавець  великий 

У  виробництві  шаф.  І  добре,  і  гаразд, 

Але  до  чого  ж  тут  і  ляпаси  образ, 

І  здивування:  що,  мовляв,  іще  не  вмієш? 

Ти  й  досі  не  зробив?  Ти  замість  праці  —  мрієш?.. 

Але  не  мріяв  я  —  обдумував  листа 

І,  шафу  тешучи,  витесував  хреста. 

Згадав  Сковороду,  що  мовив  несьогодні: 

«Солодка  праця,  як  вона  природня»  — 

Згадав  Сковороду,  і  свій  забутий  дім, 

І  вулик  у  садку,  і  мудрих  бджіл  у  нім 

І  думав:  чи  й  вони  так  радісно  літали  б 

Коли  б  примусив  їх…  ну,  грати  на  цимбалах, 

А  не  збирати  мед? 

Тут  цілий  зміст  листа. 

Сьогодні  на  землі  тумани  і  сльота, 

А  на  стрімкім  даху,  на  самім  гострім  краї  — 

Працює  коминяр,  працює  і  співає 

І  голос  той  бринить,  мов  журавлиний  ключ. 

О,  любий  голосе!  О,  промене  з-за  туч! 

Тобі  б  лунати  там,  в  співочому  Міляні, 

………………………………………… 

Ще  пригадав  тоді  душні  донецькі  нори, 

Шнурочок  жовтих  верб,  вугілля  курні  гори 

І  групу  шахтарів,  яка  до  шахти  йшла. 

Між  ними  —  молодих  ще  в  свиті  із  села; 

Він  сумно  так  дививсь,  неначе  йшов  на  страту. 

Із  прадідних  полів  хто  смів  його  забрати, 

Забрати  й  кинути  в  розверзнену  нору, 

На  смуток  плугові,  на  посміх  шахтарю?! 

Новітній  Вавилон,  де  все  і  всяк  змішалось, 

Де  сплутали  перо,  сокиру,  меч  і  рало; 

Де  все  людське  життя  —  в  нікчемнім  папірці, 

Честь  —  у  прислужництві,  любов  —  у  гаманці!.. 

Учителю,  ти  там,  де  Білі  Острови,  — 

Зустрінь  Сковороду,  поговоріте  ви 

І  напишіть  до  всіх,  що  збилися  сьогодні: 

«Солодка  праця,  як  вона  природня». 

Лист  7. 

Даремне  я  щодня  у  поштаря  питаю  — 

Нема  й  нема  листів.  Чи  і  в  твоєму  краї 

Препильні  цензори?  Мені,  хоч  як  хотів  — 

Прибили  не  значка,  а  вето  до  листів, 

Що  їх  писав  колись  до  нашого  Пророка. 

Він  біля  Києва,  де  мчить  Дніпро  широкий, 

Та  де  ще  ширші  ланцюги  навкруг, 

Такі,  що  вже  й  на  хвилях  видно  пруг. 

Там  є  крута  гора,  і  ген  над  нею  —  крила: 

Поліція  колись  ті  крила  сторожила, 

Сьогодні  вже  гармати!  Що  ж,  хвала: 

Модернізація  і  Схід  не  обійшла!.. 

Тепер  я  жду  порад  іще  лише  від  тебе, 

Мислителю  й  поете.  Нижча  небо: 

Схиляється  до  бань,  до  вицвілих  дахів. 

Ті  вицвілі  дахи!..  Яких  лише  гріхів 

Не  сховано  під  вами!  Скільки  взяток, 

Печаточок,  печатищ  і  печаток, 

Паперів,  справ,  рахунків  і  крутійств, 

Фальшивих  підписів  і  каламарних  дійств, 

Бюркових  нахвалянь  розграфленого  чванства 

До  крісел  приростаючого  панства!..  Енею! 

Ти  б  сюди  забрів  колись,  нівроку, 

Ти  в  пеклі  побував,  у  тебе  звичне  око,  — 

Та  марно  б  приглядавсь,  бо  вся  пекельна  гра 

Тут  тільки  на  кінці  чорнильного  пера! 

Наївний,  хто  шука  у  мотлосі  паперу 

До  справедливости  бодай  вузенькі  двері, 

Хто  вірить,  що  життя  оберіга  закон!  — 

«Закон»  вже  над  життям!  Він  сів  на  вищий  трон, 

Він  викрадає  хліб,  він  топче  людське  право, 

Він  спалює  листи,  він  спопеляє  славу, 

Він  відбира  дітей  у  матері;  йому  — 

Не  школу  б  ставити,  а  ставити  —  тюрму! 

Він  судить  нації,  накреслює  кордони 

(Байдуже,  що  вони  супроти  всіх  законів 

Природи  мудрої)  —  приймає  скрізь  парад 

Прирослий  до  стільця  Законний  Бюрократ! 

Я  марно  жду  листів.  Вони  —  в  руках  закону. 

Учителю,  і  ти  підпав  під  заборону: 

Даремно  Лебедя  трудилося  перо, 

Могутнє  й  чесне,  людям  на  добро! 

Дарма,  що  на  Землі  тебе  давно  нема, 

Що  ти  давно  —  де  хрест  кінцями  чотирма 

Указує  шляхи  до  віри  і  надії, 

До  чесної  Душі,  яка  у  нас  ржавіє. 

Тому  я  і  чекав  листів,  щоб  ту  іржу 

Відчистити  з  душі,  яку  ще  бережу. 

Та  на  прохання  й  це  уже  упало  вето: 

«Ти  хто  такий?  Поет?  —  є  й  для  поетів  гетто  — 

Є  табір,  фабрика,  замовчування,  крик, 

Є  ярлики:  «фашист,  совєт,  кон'юнктурист»… 

І  все  таки  я  шлю  з  ржавіючого  світу 

У  твій  прозорий  світ  поклона  і  привіта 

І  вперто  жду  листів,  що  з  Богом  на  межі  — 

Порадять:  як  Землі  позбутися  іржі? 

Підводять  рими  знов,  цезура  шкутильгає 

І  Гордий  Критик  вже  на  мене  поглядає 

Прижмурено…  Та  як  серед  нелюдських  бур 

Уникнути  цензур  й  дотриматись  цезур?..