Лист  3. 

От,  поспішаю  знов.  Хоч  це  —  дрібна  новина, 

І  тема  для  листа  —  не  наші  батьківщини, 

Не  відкриття  нові  —  вона  така  дрібна, 

Як  і  зерно  (хоч  є  і  гори  із  зерна): 

Тобі  я  ніс  листа  увечорі  учора, 

Але  поштар  при  всіх  сказав  на  глум  і  сором: 

«Хіба  це  лист?  Та  він  не  зійде  зі  стола, 

Бо  на  листи  ціна  учора  підросла».  — 

Я  кинувсь  до  кишень…  Кишені  у  поета! 

Та  легше  кинутись  з  плянети  на  плянету, 

Ніж  щось  у  них  знайти!..  На  щастя,  навісні 

Розпочали  гудки  свої  сумні  пісні  — 

(Я  ж  поспішав  туди,  де  «патиную»  шафи, 

І  слухаю  завваг  двоногої  жирафи, 

Який,  побачивши  в  журналі  мій  портрет, 

Озвірився  за  те,  що  я  іще  й  поет). 

Почувши  клич  гудків,  я  щось  крутнув  у  жмені 

І  вибіг  з  пошти  геть  (але  з  листом  в  кишені) 

І  замість  фабрики  —  пішов  далеко  в  луг 

Від  фабрик  і  жираф,  господарів  і  слуг. 

Учителю,  порадь,  в  яке  сідло  тут  сісти: 

Погані  (не  назву),  ще  гірші…  (тільки)  —  їсти! 

Тут  завтра  на  листа  не  знайдеш  мідяків, 

Ще  ліпше  там  —  мовчать,  бо  їм  не  до  листів, 

Бо  за  листа  тобі,  хоча  плати  й  надміру  — 

Помандрував  би  я  за  лаптем  до  Сибіру 

Учитися  байок  про  Гору  і  про  Миш, 

Що  в  них  (столиця  мод!)  заслухався  Париж. 

Порадь,  учителю.  А  може  десь  у  тебе 

Знайшовся  б  острівець  серед  світил  у  небі? 

Я  сів  би  на  коня…  —  знов  думка  підвела: 

Не  маю  ж  ні  коня,  ні  до  коня  сідла; 

Хіба  що  сам  я  кінь  (таке  лиш  байкареві 

Приснитись  може:  Кінь,  що  їде  на  Коневі!). 

Та  скільки  їх  таких  —  не  в  байці  —  у  житті! 

Їх  більше,  як  піску  на  Гадяцькій  путі! 

От  сам  себе  везеш,  несеш,  біжиш  і  ходиш, 

І  це  не  зветься  «я»,—  а  племена  й  народи, 

Що  з  шляху  збились,  що  дожились  (на  сміх): 

Тут  не  пішлеш  листа,  там  і  писати  гріх!.. 

В  цю  мить  озвався  хтось:  «А  де  ж  про  Третю  Силу?» 

Не  «Капітал»,  не  «Кампф»  і  не  «Сміхи»  Марила,  — 

Яку  дам  відповідь,  коли  іще  вона 

Не  прорубала  в  світ  жаданого  вікна. 

Доводилось  не  раз  нам  бачити,  як  двоє 

До  бійки  стануть:  бий!  —  кривавляться  обоє, 

Аж  третій  підійде,  що  бився  сам  не  раз, 

І  охолодить  їх  та  ще  й  поучить  нас. 

Так  збилися  світи:  між  Заходом  і  Сходом 

Вже  курява  встає.  Куди  їм  на  народи, 

На  наші  глянути;  на  ті,  що  вже  були 

У  побоєвищах,  де  і  хрести,  й  орли, 

І  зорі  майоріли!..  Мій  поете, 

Туди  не  хоче  й  глянути  плянета, 

Але  вона  подивиться!  В  той  час  — 

Згадає  нас  і  той,  хто  ще  й  не  чув  про  нас! 

Лист  4. 

«Про  що  писати  тут,  на  брукові  Парижу, 

Принісши  з  вулиці  і  голову  несвіжу, 

І  вуха,  сповнені  словами  брехунів, 

А  в  серці  стомленім  —  запізній  жаль  і  гнів…» 

Учителю,  мені  —  хоч  учневі  твоєму  — 

Не  тяжко  розв'язать  таку  тяжку  проблему: 

Тепер  не  в  моді  кінь,  ні  навіть  четвірня, 

(вже  й  циган  пересів  на  авто  із  коня!), 

Отож  беру  плаща,  свою  чорнильну  славу, 

І  на  вокзал  мерщій!  Вези  в  мою  Варшаву 

Залізний  фаетон!  Я  змучився  до  сліз 

Без  сонця  нашого,  ромашок  і  беріз; 

Без  пісні  нашої  і  без  тополь  високих, 

Без  дівчини,  що  стрів  її  на  довгі  роки; 

Без  друга  вірного,  якого  тут  знайти 

Я  понад  все  б  хотів!..  (Учителю,  прости!)  — 

Так  мріючи,  подавсь…  —  та  не  по  власній  волі 

Зненацька  опинивсь  на  Єлисейськім  Полі; 

Спинивсь  не  тільки  я  —  зібрався  ввесь  Париж, 

Щоб  подивитись,  як  Гора  зродила  Миш: 

На  гребенях  дахів,  немов  нап'ятий  клапоть 

Тканини  сірої  —  лежав  грубезний  лапоть! 

Коли  б  лише  лежав!  Він  владно  тупотів, 

Ривком  здіймаючись  над  плетивом  дротів! 

І  кожен  раз,  як  він  із  скрипом  пер  угору  — 

Із  іскрами  на  нас  летіли  бруд  і  сморід, 

А  на  дахах  тоді  лишалися  сліди 

Таєжної  землі,  багнюки  і  води! 

У  лаптеві  було  не  тяжко  упізнати 

Того,  кого  і  ти  посмів  потурбувати, 

Бо  ноги  в  нім  були  ведмежасто-криві, 

Відомі  тільки  там,  у  царственній  Москві! 

Та  натовп  глядачів  —  лиш  дивувався  з  чуда 

І  вірити  не  хтів,  що  вже  топтались  люди, 

Що  перших  глядачів  —  неначе  й  не  було, 

Що  лапоть  з  них  зробив  саме  червоне  тло! 

Учителю,  я  все  ж  продерся  до  вокзалу: 

Там  рейки  й  потяги  розчавлені  лежали; 

Я  кинувсь  в  інший  бік:  на  полі  наче  брук 

Каміння  повно!  Ген  сплетінням  дивних  рук 

Лежали  димарі!..  Нарешті  із  руїни 

Хтось  вигукнув:  «Куди?  Ви  у  яку  країну?» 

«Я  в  Україну!»  —  «Що?..Я  в  Польщу!»—  «До  біди  — 

Там  лапоть  полишив  також  свої  сліди! 

І  Братислава  й  Мєнськ,  красуня  Прага  й  Відень  — 

Зазнали  всі  вони  урочистих  відвідин 

Того,  хто  глядачів  притоптував  «слєгка» 

Під  польку,  під  чардаш,  під  інт,  під  гопака!..» 

О,  вежо  Ейфеля!  Чому  ти  не  рухлива? 

Чому  не  кинешся,  щоб  проколоти  диво, 

Що  топчеться  і  тут,  як  виходець  з  лісів, 

По  чести  Франції!.. —  Не  чути  голосів 

Мазепи  й  Костюшка.  А  чути  —  про  незгоду: 

По  шию  у  воді  —  ми  ще  б'ємось  за  воду, 

Недарма  ж  лаптеві  дійшлось  аж  у  Париж, 

Що  радий  всім  байкам  про  Гору  і  про  Миш! 

Порадь,  учителю,  як  повісти  в  цю  пору, 

Що  інша  байка  тут,  що  Миш  —  зродила  Гору, 

Бо  я  лише  тоді  зумію  віднайти 

Те,  що  шукав  колись  в  чужому  місті  ти.