Мій  літній  поїзд  зупинився  знову

перед  цією  айстрою  смутною.

І  я  зійшла  в  її  казкову  тінь.

«У  нас  дощі!» — буденно  повідомив

мій  чоловік.  А  я  зітхнула:  «Вдома...»

І  привітала  радощі  прості.

Притишена  до  світлого  ріаnо, 

десь,  за  стіною,  скрипочка  співала. 

Я  сіла  в  крісло  до  вікна  лицем. 

І  милостиво  осені  кивнула, 

мовляв,  я  вже  готова.  Я  вернулась.

Розпочинай  класичний  свій  концерт. 

Заговорив  у  сутінках  годинник 

про  те,  як  час  проходить  крізь  людину

і  там,  за  нею, — вічністю  стає. 

І  розуму  нема  туди  дороги. 

І  лиш  душі  меланхолійний  погляд 

провидить  все,  коли  годинник  б'є.

Вступає  дощ...  Високий  і  безмежний, 

Заслухатись  його — необережно. 

Розмиє  дощ  той  нетривкий  сосуд, 

в  який  тебе  природою  відлито, 

яким  тебе  одділено  од  світу, 

і  переллє  в  холодний  білий  сум 

просторів...  Але  годі  вже  печалі. 

Бо  нетерпляче  галасує  чайник. 

І  славословить  затишок  цвіркун. 

І  в  тому  всьому  є  спокійна  сталість, 

Мов  за  віки  нічого  тут  не  сталось. 

Завжди  тут  бив  годинник  у  кутку. 

Завжди  під  ним  дівчатко  виростало. 

В  товсті  косички  банти  заплітало. 

І  сутінки  торкалися  вікна... 

Усе  мина... Але  довіку  буде —  

твій  дім,  і  осінь,  і  ласкаве  чудо 

концерту  для  дощу  і  цвіркуна.