Головна » Статті » Завдання |
У розділі матеріалів: 13 Показано матеріалів: 1-13 |
Ось і травень. Наближається радісне і водночас сумне свято Перемоги. Минуло шістдесят дев’ять років, а цей день так і залишається хвилюючим моментом нашої пам’яті. Саме тому хочу привернути вашу увагу до повісті Василя Бикова «Обеліск». Письменник також був учасником війни. Багато довелося пройти випробувань: був поранений, був без звістки зниклим, навіть ім’я його залишилося на одній із братських могил тих років. Хіба міг він писати про інше?
Та Василя Бикова цікавлять не стільки епізоди війни, скільки внутрішній світ героїв у складній життєвій ситуації, піднімає проблему наступності поколінь. Автор прагне знайти відповідь на важливе запитання: що можна вважати подвигом? Чи є подвигом вчинок сільського вчителя Олеся Івановича Мороза? Ми стаємо свідками суперечки молодого чиновника й Ткачука, присутнього на похороні Миклашевича, колишнього завідуючого райвно, який усе життя присвятив тому, щоб вчинок Мороза все ж таки був оцінений як подвиг, а ім’я внесено до списку героїв, у пам’ять про яких у селі був поставлений обеліск. Мене дуже вразила впевненість Ксьондзова, з якою він стверджував, що вчинок Олеся Івановича не можна назвати подвигом. І це говорить заврайвно! Привертає увагу розповіь Ткачука про трагічну долю сільського вчителя і його вихованців. Особливо мені запам’ятався епізод, коли Мороз прийшов до німців. Він добровільно пішов на страту зі своїми учнями. Не міг кинути дітей самих в останні дні їхнього життя. Хлопці вже занепали духом, але він знайшов потрібні слова, переконав, що життя — тільки мить, а пам’ять про них буде найвищою нагородою. Звичайно, він розумів, що дітей не відпустять, коли він прийде. Та що ж робити? Змиритися? Кинути своїх учнів і чекати влучної хвилини для помсти? І він зробив крок всупереч здоровому глузду. На мою думку, символічним є те, що стратили їх у неділю, на перший день Пасхи. Адже найвища нагорода — воскресіння пам’яті в серцях людей. Герої повісті зберегли в собі людину. Питання, що підняв автор у повісті «Обеліск», співзвучне сьогоденню. Нам, молодому поколінню, Василь Биков допоміг зрозуміти, що життя сильне зв’язком поколінь. Я впевнена, що не можна будувати майбутнє без пам’яті про минуле, а подвиг вимірюється силою людського духу, моральним вибором, турботою про інших, здатністю на самопожертву. Саме тому вчинок Олеся Івановича Мороза —справжній подвиг. На жаль, цього так і не зрозумів Ксьондзов. Мар’яна Кричфалушій
11 клас |
Гарний вечір. Затишно у моїй кімнаті. На комп’ютерному столі переі мною — монітор і книжка Лілії Лапіної «Дуже довга казка». Що краще, цікавіше? Я ніколи не ставив собі такого запитання, тому що люблю пограти в комп’ютерні ігри, захоплююся футболом. Люблю у вільний час з певних літер утворювати нові слова. А зараз замислився.
Здивувала мене «Казка доброго чарівника Тото Маглоса». Вона подібна до гри, тому що чаклун Акірес — це Карієс, сестрички Щікот і Пасат — це Щітка і Паста. Є у них сміливий братик Акжуй — Жуйка. Вони разом із добрим чарівником Тото Маглосом допомогли лінивому багатію перемогти Акіреса. Ця казка пояснює, чому дітям щодня потрібно чистити зуби.
Та найбільше мені сподобалося, як письменниця передає красу природи, яку можна уявити і побачити. «Казка про Срібне озеро і чарівну краплинку» вчить нас робити добрі справи, берегти і не забруднювати природу. Цей твір відразу мені нагадав про Синевирське озеро, з яким цього літа відбулася у мене перша зустріч. Відкрив теку з фотографіями, що зберігаю у комп’ютері. Милуючись красою Синевирського озера, відчув подих пустотливого вітерця, тепло лагідного промінчика. В моїй уяві закарпатське Морське око перетворилося на Срібне озеро з казки Л. Лапіної. Я глибоко впевнений, що саме такі книги можуть викликати інтерес до читання. Раджу прочитати «Дуже довгу казку» не тільки своїм однокласникам, але й іншим дітям. Тепер я зрозумів, що навіть комп’ютер не може замінити спілкування з «живою» книгою. Едуард М.
|
Своєрідність поезії Волта Вітмена зумовлена унікальним поєднанням у ній романтичних та реалістичних елементів, намаганням відтворити національно-історичне життя американського народу й водночас охопити буття Всесвіту. Це пояснюється впливом ідей трансценденталізму не тільки на розвиток американської літератури, але й на творчість Волта Вітмена. З’являється новий тип ідеалізованого героя в американській літературі. Прагнучи єдності людини з Богом, поет руйнує між ними кордони. У вітменівському всесвіті, заснованому на любові, усе виявляється рівноцінним і рівноправним, усе просякнуте ідеєю загальної єдності.
Художні особливості збірки «Листя трави»:
Материнство в мені та батьківство,
Дитина я і дорослий, …
Тепер я буду лише слухати;
Щоб увібрати в цю пісню усе, що чую, нехай звуки її збагатять… Звуки міста і звуки, що за містом, звуки дня і ночі…
Я — поет Тіла, і я — поет Душі.
|
Програмовим твором збірки «Листя трави» є «Пісня про себе», що окреслює її головну тему — тему Людини, її буття в усіх його проявах: суспільному, особистому, духовному. Вітмен зазначив, що у нього «є лише один центральний образ» — це узагальнена людська особистість, типізована через самого себе». Тому поетичне «Я» поета постійно перевтілюється в інших людей і має узагальнюючий філософський характер. Це стосується і явищ природи.
Сюжет книги — саме життя: людина і Всесвіт. Але всі вірші, що складають збірку, об’єднані ідеєю одвічного торжества людини. Себе я оспівую, себе я славлю,
І що прийнятне для мене, приймете й ви, Бо кожний атом, що належить мені, і вам належить. «Оспівуючи себе», поет намагався дійти до певного узагальнення і передати вільну мову кожного американця, розмовність інтонації, навіть прозаїчність.
Основна думка полягає у тому, що всесвіт складається з мільйонів живих істот, кожна з них є ланкою ланцюга, що тягнеться з минулого в майбутнє, і кожна рівна серед рівних. Поет переконаний, що існує безперервний зв’язок всіх явищ, єдності: Смерті насправді нема,
А якщо вона і була, вона вела за собою життя… («Пісня про себе»). Усі люди рівні між собою, незалежно від раси, національної чи статевої належності, багатства чи бідності. Для Вітмена важлива не лише товариська, дружня, братерська любов, а й кохання чоловіка і жінки.
|
Інтимна лірика… Чи є на світі такий поет, який би не оспівав кохання — одне з найсильніших людських почуттів? Мабуть, немає. Бо саме під впливом своїх емоцій, закоханості звучить таємнича поезія кохання. Данте і Шекспір, Гете і Байрон, Пушкін і Міцкевич…
І Фет зробив свою поезію втіленням виключно великих почуттів. Кохання для ліричного героя — це насолода. З великою майстерністю передає поет незвичайно тонкі відтінки почуттів чекання, надії, любовного сподівання, закоханості. Обрати жінку як предмет обожнювання для ліричного героя Фета рівнозначно розв’язанню загадки буття, свого призначення на землі, а неможливість зв’язати долі — те саме, що й поразка. Читач поступово прилучається до переживань героя, а згодом і сам ніби стає учасником художньої дії. Безмежна радість… Естетична насолода від чарівного обличчя коханої жінки… Та раптом настає мить, коли кохання вмирає, а без нього світ людей стає чужим, ворожим і страшним. І ніби й не було ні кривди, ні страждання,
Життя не скінчене — для того й варто жить, Щоб тільки вірити у ці пісні — ридання, Кохати лиш тебе, обняти й сльози лить. Поет надає можливість засмученому героєві жити в іншому духовному світі. Виникає мотив польоту, створюється символічний образ небесного світу. І сама природа дарує новий шанс. Він вірить, що
Немає кривд судьби і серця злої муки,
Щоб тільки вірити в ридання повні звуки,
Кохаючи тебе, обняти й сльози лить! Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нездійсненою любов’ю — усе знаходить свій вияв в інтимній ліриці А. Фета.
|
В поезії А. Фета можна виділити три теми: кохання, природа, мистецтво. Головні теми творчості поета — природа і кохання, саме їх він сприймає як джерело прекрасного! Природа для нього — божество, дух, що здатний вплинути та змінити людину. Ліричний герой переживає кохання разом із природою («Шепіт… ніжний звук зітхання…»). Та серед світлої, гармонійної лірики Фета є вірші, сповнені ніжності та глибокого суму ("Сонця промінь межи хмар...", "Давні листи", "Ні, я не зрадив...") Його поезії властива музикальність ("Я прийшов до тебе, мила...", "Дзвіночок"). Чайковський сказав про А. Фета: «Це не просто поет, скоріше, поет-музикант». Декілька віршів поет присвятив Стародавній Греції і Риму (тема мистецтва). Центральні теми поезій — час, пам’ять, спогади, згадки пережитих під час контакту з вищою Істиною буття. |
Федір Тютчев — великий трагічний поет. Немає спокою, немає затишку — цією прославленою поетичною формою можна визначити внутрішню, центральну тему тютчевської поезії. Сама назва вірша "Silentium!" ("Мовчання!") свідчить про заклик до духовної зосередженості і пізнання "душевних глибин".
Лірику Тютчева можна назвати пейзажно-філософською: картини природи втілюють глибоку єдність природи й людини, трагічні роздуми поета про життя і смерть, про людину, людство і світобудову, космізм образів природи ("Лебідь", "Безсоння","Проблема", "Перший листок"). В його поезії рівнозначні теми життя і смерті. Цим пояснюється особлива трагічна інтонація тютчевської лірики, яка пронизує тему самотності людини. Тема кохання в ліриці Тютчева має трагічне забарвлення (вірші «денисьєвського циклу»). Саме кохання, образ якого має багато спільного із зображенням краси, природи, взаємодії стихій, є одним із центральних мотивів поезії Федора Тютчева ("Зустрів я Вас...", "Весь день вона лежала в забутті...", "Ось бреду вздовж битої дороги..."). У вірші "Я знаю в праосені пору..." бачимо зразок гармонійного світу — це життя природи, вічної й мінливої. |
На початку свого творчого шляху поет захоплювався творчістю «парнасців», які пропагували «мистецтво для мистецтва», культ краси та витончену складність вірша. Однак поволі виокремлюється його самобутня творча манера. Вже поезії збірки «Сатурнічні вірші» виявляють певні риси оригінального верленівського стилю: меланхолічність інтонації, здатність передати найнепомітніші рухи душі, її «музику». Верленівський «пейзаж душі» виявляє відтінки душевного стану ліричного героя через замальовки природи.
Його вищим поетичним досягненням вважається збірка «Романси без слів». Знову звучать ноти суму і меланхолії, нетривалого забуття і печалі. В них розкривається індивідуальна душевна драма поета, ускладнена розривом із коханою дружиною. Через музику він прагне пізнати себе і всесвіт, музичність вірша виступає разом із тонким володінням інтонацією як засіб передачі настрою: В серці сльози і біль, —
небо над городом плаче. Що це за туга? Відкіль цей невгамований біль? («В серці і сльози і біль…». Переклад М. Драй-Хмари)
Поезія П. Верлена відкрила нові можливості у відтворенні найскладніших, найтонших переживань. Творча інтуїція Верлена допомогла йому знайти такі віршовані форми, що поєднали мелодію і зміст, зовнішні образи й переживання самого поета. Безперечно, в поезії Верлена домінує музична стихія і здебільшого «живописний мозок». А вірш «Поетичне мистецтво» став своєрідною теоретичною проекцією. Прониклива, художньо досконала лірика Верлена відбивала дух декадентської доби. Своєрідність верленівського художнього світу значною мірою зумовлена поєднанням у ньому імпресіоністичних та символістських елементів. |
Поль Верлен передусім вимагає від ліричної поезії музичності. Його вірш-декларація починається категоричним твердженням: «Найперше — музика у слові!» На його думку, слова стають своєрідними сигналами відчуттів і мають діяти, як музичні фрази й акорди. Тому він проти точного вибору слів. Що ж таке справжня поезія за Верленом? «Найперше — музика у слові», розмір «млистий і легкий», сплетіння «невиразного й точного», «відтінок і півтон», що здатен єднати «сурму і флейту, мрію й сон». «А решта — вся література» — логізована, раціоналістична поезія, заснована на «уїдливих дотепах», «жорсткому умі», «ницому сміхові», все те, що, на думку Верлена, книжне, штучне, позбавлене свободи й емоції. І завершується вірш не менш категоричним закликом: «Так музики всякчас і знов!». В цій тезі Верлен підкреслює орієнтацію на музику. |
«Поетичне мистецтво» Поля Верлена стало своєрідним маніфестом символізму, бо відкрило нові можливості у відтворенні найскладніших, найтонших переживань. Творча інтуїція Верлена допомогла йому знайти такі віршовані форми, що поєднало мелодію і зміст, зовнішні образи і переживання самого поета. Верлен виступив проти раціоналістичної поезії, а символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою розуму і раціональних засобів. |
Поль Верлен… Одним із найвищих досягнень мистецтва поета є невеличка поезія «Із серця рветься плач…». Якщо зважити на форму, це і справді пісенька — невимушена і проста. Декілька повторів, примітивна рима, розмовна інтонація — і майже нічого більше. Тривога, туга, смуток… Це стан душі, тому ліричний герой і «печалиться без причин». У нього «нема любові й зненавиди», але й не полишає постійне відчуття всесвітньої порожнечі, що загрожує його поглинути. Сумом і болем відлунюють у серці героя негода. Його сльози зливаються з дощем над містом. Верлен з усією глибиною змальовував безпритульність від ідеалу. Поет використовує весь репертуар фонічних засобів французької мови, що зміг передати українською М. Лукаш. Поль Верлен активно користується такими прийомами, як алітерація (повторення одних і тих самих приголосних) і асонанс (повторення одних і тих самих голосних). Рядки своєю фонетичною будовою відтворюють шум дощу. Наприклад: «на серце нещасливе / Спливають співи зливи…». Велика кількість звукосполучень «сп», «спв», «спл», «злв» у поєднанні з повторенням голосних «і», «и» викликають у пам’яті асоціації зі стрімкими потоками води на крівлях будинків. Неважко знайти й інші приклади звукопису: «З відчаю хоч кричи! / Печалюсь без причин» (повторення «ч» підкреслює розпач і надмірний біль ліричного героя); «Рве серце марний жаль» (повторення «р» разом із «ц» і «ж» є фонетичним відповідником надривного стану людини, яка нудьгує). Верлен використовує й інші прийоми фонетичного оздоблення поезії: гра однокорінними словами, тавтологічні рими-повтори — перший і четвертий рядки закінчуються одним і тим самим словом, третій має таку саму риму, як І і ІV, тільки з іншим мелодичним наповненням; мелодичного звучання тексту надає використання холостого ворса в другому рядку. Отже, структура строфи має такий вигляд: О хлюпотіння зливи По крівлях, по землі! На серце нещасливе Спливають співи зливи… Складна система римування органічно поєднується з простим розмовним синтаксисом фрази: речення короткі, часто неповні, це вигуки і скарги. Гнучкості реченням додає і такий прийом, як перенесення рядка: «Любові й зненавиди / Нема, а дітись ніде!» Отже, шістнадцять рядків цієї маленької поезії є партитурою тривожної мелодії, яка наростає від строфи до строфи. |
У «Сатурналіях» (І зб.) значне місце посідають поезії на теми й мотиви образотворчих мистецтв, зокрема живопису й графіки (цикл «Офорти»), що полюбляють парнасці. Зміст багатьох поезій збірки (циклів «Меланхолія» й «Сумні пейзажі») становить вираження переживань поета, його душевних та емоційних станів, що є суто верленівською рисою. Природний пейзаж стає «пейзажем душі» поета («Містичні вечорові зблиски»). Слід відмітити наявність лейтмотивних образів осені, які здебільшого асоціюються з темами в’янення та згасання життя; вітру, пов’язаного з ідеєю всемогутнього фатуму, котрий жене беззахисну людину; сутінків (знак непевності людського буття та ін.), домінування настроїв суму, журби, туги, відчаю, ностальгії за неповоротним минулим.
|
Збірка «Квіти зла» Ш. Бодлера відкрила нову сторінку світової поезії. Поет уперше поставив проблему співвідношення дійсності й ідеалу в залежність від розуміння прекрасного самою творчою особистістю. Завдання мистецтва він убачав у тому, щоб відтворити боротьбу добра і зла, яка відбувається в душі людини. «Прояви добра і зла», «внутрішнього пекла» і «сучасної краси» є провідними мотивами збірки. Її назва підкреслює головну думку: привабливість зла для сучасної людини. Пошук «сучасної краси» відображено у розділах «Паризької картини», «Вино», «Квіти зла». Самі назви віршів цих розділів символічні — «Сонце», «Рудій злидарці», «Сім старих», «Скелет-землероб», «Вечірні сутінки», «Тумани й дощі», «Фонтан крові» та інші. У світі, де панує краса, не може жити поет. У його душі пекельний вогонь. Передостанній розділ книги «Квіти зла» має назву «Бунт». Це остання спроба поета поєднати мрію, ідеал та дійсність, це заклик постати не тільки проти своєї долі, але й проти всієї світобудови. Трагічна тема блукань душі у пеклі життя, неможливість знайти ідеал стають основним мотивом кількох сонетів останнього розділу книги — «Смерть». Своєрідним епілогом до всієї збірки є поезія «Мандрівка». У цій поезії вражає протиріччя між песимізмом головної думки про істинність лише смерті та тією бездоганною формою, в якій ця думка втілилася. |