У богемне минуле лягла мені карта,
Море квітів, жінок і вина...
А з вершини далекої світиться ватра
І не гасне до ранку вона.

Там шумлять ресторани і грають цигани,
І продажна любов ця, і хіть.
І не гасне віконце у матері Ганни,
І туман над верхами стоїть.

Час богеми – немов у Парижі і Відні,
Жриці в танці, і ллється вино.
А в далекому домі то свято, то злидні,
І вернутись туди не дано.

Ах, які геніальні тут пишуться вірші,
І полотна – то сюр, то соц-арт...
Але в горах од дженджиків люди не гірші.
Їм про це говорити не варт.

У богемі усі – Пікассо й Модільяні.
Мертвий Семан і мертвий Бедзір...
Але ватра не згасла, і світить в тумані,
І форель запливла в Синевир.

Наша пам’ять тепер ні копійки не варта.
Тільки це не скінчиться добром,
Понад нами і з нами ця зоряна карта
З прохідним європейським двором.

У старенької неньки Вітчизни ми пізні.
Не таку їй відлили медаль.
О богемо, богемо! Ти – танець на тризні,
Танець мертвих, і грає скрипаль...