Ти  прийшла  —  і  повіяло  маєм,

і  кімната  моя  зацвіла...

Та  уже  я  тебе  не  спитаю,

де  ходила  і  з  ким  ти  була.

Знов  хитнулися  стегна  прокляті,

як  тоді,  перший  раз,  у  гаю...

Я  не  можу  тебе  цілувати,

бо  не  вірю  в  любов  я  твою.

За  вікном  умирають  сирени...

Стій  покірно,  дивись  і  мовчи.

Тільки  марно,  кохана,  до  мене

ти  приходиш  на  ліжко  вночі.

І  зітхання  здійма  твої  груди...

Тишина...  Чи  ридання,  чи  сміх!?

Ми  на  вулиці  більше  не  будем

цілуватись  з  тобою  при  всіх.

Пролітають  віки  і  години,

скорбний  дзвін  доліта  з  далини.

Хай  у  нас  од  кохання  два  сини,

та  не  зв'яжуть  мене  і  вони.

Я  від  тебе  не  хочу  нічого,

ти  пройдеш  і  погаснеш,  як  дим.

Чи  згадаєш  поета  дурного

ти  на  Півночі  дальній  з  другим?

Я  піду  до  товаришки  Жені,

з  нею  муку  розвію  мою.

Завтра  потяг.  Квиток  у  кишені.

Дай  же  руку  востаннє  твою.

Мої  думи  розгублені,  голі,

в  болю  мареві  хвилями  —  чадь...

Не  забудь  же  Олегові  й  Колі

ти  про  їхнього  батька  згадать.

Там,  на  Півночі  ніжний  і  синій,

ти  на  тлі  золотому  берез

розкажи  їм,  що  є  на  Вкраїні

їхній  батько,  багатий,  як  крез.

Він  багатий  на  біль  і  сумніви,

на  ридання,  любов  і  пісні...

Що  була  ти  зі  мною  щаслива,  —

і  у  сні  позіхнеться  мені...