Головна » 2017 » Июль » 20 » Щастя (Гі де Мопассан)
02:25
Щастя (Гі де Мопассан)

Було це в годину вечірнього чаю, перед тим як мали світити лампи. Вілла підносилась над морем; сонце, зайшовши, полишало на небі рожеву дорогу, посипану золотим порохом. Жодної хвилі, жодної зморшки не було на Середземному морі, що полискувало, рівне та безмежне, в останньому промінні дня, неначе величезний лист полірованого металу.
       Вдалечині, праворуч, вимальовувались на поблідлому пурпурі заходу силуети зубчастих гір.
       Розмова йшла про кохання; сперечалися на цю давню, як світ, тему, повторювали слова, не раз і не двічі уже, певне, сказані. Ніжна меланхолія смеркання притишувала слова, розчулювала душі, і слово "кохання", яке щохвилини промовляв то дужий чоловічий голос, то м'який та легкий голос жіночий, ніби виповнювало невелику залу, ширяло там, як птах, віяло, як невидимий дух.
       — Чи можна вірно кохати багато років поспіль?
       — Так! — запевняли одні.
       — Ні! — перечили інші.
       Брали різні випадки, ставили певні умови, наводили приклади; і всі, чоловіки й жінки, охоплені раптом виниклими приємними й болючими спогадами, споминали, про які не можна було говорити і які  рвалися їм з уст, були схвильовані і з глибоким почуттям та запалом говорили про цю таку банальну й таку владну могутню силу — про солодке й таємниче єднання двох істот.
       Зненацька хтось, глянувши вдалечінь, скрикнув:
       — О! Гляньте-но! Що то таке?
       На морі, далеко-далеко, підносилась сіра, величезна і невиразна маса.
       Жінки повставали і здивовано дивились на це несподіване, ні разу не бачене явище.

       Хтось пояснив:
       — Це Корсіка. Її  можна звідси побачити двічі або тричі на рік, за певних атмосферних умов, коли особливо прозоре повітря не ховає її за млою водяних випарів, якими звичайно буває повита далечина.
       Невиразні пасма гір були видні оку, і здавалося навіть, ніби можна відрізнити снігові вершини. Всіх вразила, майже злякала, ця несподівана поява цілого світу, цей привид, що виник раптом серед моря. Чи не такі ж чудні видива ввижалися мандрівцям, що, як Колумб, пливли невідомим, недослідженим океаном?
       Тут заговорив старий чоловік, що досі не брав участі в розмові:
       — Слухайте, я бачив на цьому острові, що встав перед нами ніби для того, щоб розв'язати наші суперечки і нагадати мені один чудний випадок, — я бачив там приклад на диво вірної і незвичайно щасливої любові.
       Ось як воно було.
       П'ять років тому я подорожував по Корсіці. Цей дикий острів менше відомий нам, дальший від нас, ніж Америка, дарма, що його інколи, як от сьогодні, можна побачити з берегів Франції.
       Уявіть собі світ ще в стані хаосу, безладні пасма гір і між ними вузькі ущелини, де течуть бистрі потоки: ніде жодної рівнини, скрізь велетенські, безформні гранітні скелі та гігантські брили землі, вкриті чагарником або високими каштановими та сосновими лісами. Це незнайома, необроблена, дика й пустельна країна; правда, де-не-де можна побачити село, схоже на купу каміння на верхівї гори. Нема там ніякої культури, ніякої промисловості, ніякого мистецтва. Ніде не побачите ви хоч би шматка різьбленого дерева чи обтесаного каменю, не натрапиш на памятки про дитячий чи витончений смак, про потяг до краси у давніх жителів цієї країни. Ось, власне, що найбільше вражає в цій пишній і суворій країні: спадкова байдужість до привабливих форм, які звуть мистецтвом.
       Італія, де кожен палац повний шедеврів і сам є шедевр, де мармур, дерево, бронза, залізо, метали і каміння свідчать, нагадують про людський геній, де найдрібніші старовинні речі в давніх домах будять у нас божественну жадобу прекрасного, — Італія для всіх нас свята вітчизна, яку ми любимо, бо вона показує нам, дає збагнути потужність, велич, силу й перемогу творчого розуму.
       І поруч з нею — Корсіка, дика та пустельна, така, як у перші дні свого існування. Людина живе тут у своїм немудрім житлі, байдужа до всього, що не стосується власного її життя чи родинних суперечок. Вона зберегла тут усі негативні і всі гарні риси некультурних народів: жорстокість, злобність, кровожерність, розумову темряву, і поряд з тим — гостинність, благородство, відданість, довірливість, наївність; вона відчиняє двері для кожного, хто до них постукає, і дарує вірну дружбу за найменшу, ледве виявлену симпатію.
       Отже, цілий місяць блукав я по цьому величному острові з таким почуттям, ніби я на краю світу. Ні заїзду ніде жодного, ні шиночка, ні дороги людської. Ідеш, ідеш стежкою, пристосованою лише для мулів, і натрапиш нарешті на невеличке, притулене до гори сільце, що висить над урвистими ярами, звідкіля ввечері чути ненастанний шум, глухий і глибокий гомін потоку. Ви стукаєте в двері, просите пустить переночувати і дати чогось підживитись. Вечеряєте ви за вбогим столом, ночуєте в убогому житлі, — а вранці стискаєте руку господареві, що виводить вас аж на край села.
       Одного вечора, пройшовши годин із десять, я опинився біля невеликої хатини, що стояла зовсім самотньо в глибині вузької долини, котра за яке, може, льє виходила до моря. Два стрімкі гірські схи-ли, вкриті чагарником, обваленими  кам'яними брилами та високими деревами, ніби тяжкі стіни, стискали цю безмежну сумну ущелину.
       Біля халупи кілька кущів винограду, невеликий садок, ще далі — треба ж із чогось жити — кілька великих каштанів, ціле багатство для цієї вбогої країни.
       Жінка, що впустила мене, була стара, поважна і на диво охайна. Якийсь чоловік сидів на солом'янім стільці; він підвівся, уклонився мені і знову мовчки сів. Жінка промовила:
       — Даруйте йому, він глухий. Йому вісімдесят два роки.
       Вона говорила гарною французькою мовою. Це мене здивувало.
       — Ви не корсіканка? — спитав я.
       — Ні, ми з континенту. Та ось уже п'ятдесят літ, як ми живемо тут.
       Жах і смуток охопив мене, коли я здумав про п'ятдесят літ життя в цій похмурій дірі, далеко від міст, де живуть люди. Увійшов старий пастух, і всі сіли до обіду, що складався з єдиної страви — густого супу з картоплею, салом та капустою.
       Підживившись чим було, я вийшов собі посидіти біля дверей; серце моє стискалося від хмурного краєвиду, глибока туга охопила мене — та туга, що виникає іноді у мандрівців під впливом сумного вечора в пустельному краю. Здається тоді, що настане кінець усьому — й існуванню, і всесвітові. В такі хвилини зразу розумієш страшну вбогість людського життя, одинокість кожного з нас, марність усього на світі і чорну самотину серця, яке до самої смерті заколисує й обманює себе мріями.
       Стара приєдналась до мене, порушена тією цікавістю, що живе завжди навіть у найвідлюдніших душах.
       — Отже, ви з Франції?
       — Так, мандрую собі для розваги.
       — Може, ви з Парижа?
       — Ні, я з Нансі.
       Мені здалося, що вона дуже зворушена. Не знаю, з чого я те побачив, чи, точніше сказати, відчув.

       Вона повторила спроквола:
       — Ви з Нансі?
       Чоловік став у дверях, байдужий до всього, як звичайно глухі.
       Вона зауважила:
       — Нічого. Він не чує.
       А потім, трошки помовчавши:
       — То, певне, у вас там багато знайомих?
       — Так, я знаю там майже всіх у Нансі.
       — А родину Сент-Алоз знаєте?
       — Дуже добре; то були приятелі мого батька.
       — А вас як звуть?
       Я сказав своє імя. Вона пильно глянула на мене, а далі промовила тихим голосом, як то буває, коли на людину наринуть спомини:
       — Так, так, пригадую. А що сталося з Брізмарами?
       — Всі повмирали.
       — А! І Сірмонів ви теж знаєте?
       — Так. Молодший з них тепер генерал.
       Тоді вона проказала, тремтячи з хвилювання, туги, не знаю вже з якого складного, дужого й святого почуття, — того, що примушує заговорити раптом про глибоко в душі заховані речі, про людей, чиї імена до дна зворушують серце:
       — Так, Анрі де Сірмон. Я його добре знаю. Це мій брат.
       Здивований, вражений глянув я на неї. І раптом згадав.

       Ця історія  наробила колись великого галасу серед знатних родин у Лотарінгії. Молоду дівчину, багату і вродливу, Сюзанну де Сірмон, викрав гусарський унтер-офіцер з того полку, яким командував її батько.
       Цей солдат, що зумів причарувати доньку свого полковника, був парубок із селянської сім'ї, та гарний, хоч малюй, у синьому доломані. Напевно, вона нагляділа його і покохала, бачивши, як проходять один по одному ескадрони. Та як вона з ним заговорила, як домудрувались вони зустрітись і змовитись, як вона насмілилась дати йому зрозуміти, що любить його, — про це ніхто нічого не знав.
Нікому й на думку не спадало, що має статись. Якось увечері, коли солдатові вийшов його термін, він зник разом із нею. Шукали їх, та не знайшли. Від неї не було жодних звісток, і її вважали за мертву.
       І от тепер я знайшов її в цьому непривітному яру.
       — Пам'ятаю, добре пам'ятаю, — сказав я. — Ви панна Сюзанна?
       Вона кивнула головою: так! Сльози котилися в неї з очей. Показуючи очима на старого, що стояв нерухомо на порозі халупи, вона сказала:
       — Це він.
       І я збагнув, що вона й досі любить його, і досі дивиться на нього зачарованими очима.
       — Чи ж були ви щасливі принаймні? — спитав я.
       А вона відказала повним щирого почуття голосом:
       — О! Дуже, дуже щаслива! Він мені дав велике щастя. Я ні разу не каялась.
       Я дивився на неї, сумний, здивований, вражений могутністю любові! Ця багата дівчина пішла за ним, за простим селянином. З неї самої зробилася селянка. Вона звикла до його життя, позбавленого найменшої розкоші, вишуканості, елегантності, і перейнялась простими його звичками. І вона ще й тепер кохала його. Панська донька обернулась у звичайнісіньку мужичку — в очіпку, в полотняній спідниці. Сидячи коло дерев'яного столу на солом'яному стільці, вона їла з глиняної миски капусняк із салом. Спала обіч свого чоловіка на соломянику.
       І не було в неї інших думок, тільки про нього! Вона не шкодувала ні за пишними уборами, ні за дорогими тканинами, ні за оздобами, ні за м'якими меблями, ні за теплими у шпалерах покоями, де струмують завжди тонкі парфуми, ні за перинами, в які так любо поринає тіло. Нічого їй не треба було, крім нього. Він — це було все для неї.
       Молодою дівчиною покинула вона життя, покинула те коло, в якому виховалась, і тих людей, що зростили її й любили. Лише вдвох із ним вона прибула до цієї дикої долини. І він становив для неї все, чого бажають, про що марять, на що сподіваються люди. І він до краю сповнив щастям її життя. Щасливіша вона не могла б бути.
       І цілу ніч, дослухаючись, як хрипко дише старий солдат, лежачи на вбогому ліжку, поруч тієї, котра пішла за ним далеко, я думав про цю дивну й просту історію, про це таке повне і такими бідними засобами досягнене щастя.
       Рано-вранці я вийшов, стиснувши руки старому подружжю.


       Оповідач замовк. Одна з жінок промовила:
       — Ну, вона мала надто досяжний ідеал, надто примітивні потреби і надто невеликі вимоги. Певне, була просто нерозумна.
       Друга на те повагом:
       — Дарма! Вона була щаслива.
       А там, на видноколі, Корсіка тонула в нічній темряві, зникала поволі в морі; велетенська тінь її зливалась з імлою, так ніби вона з'явилась була власне для того, щоб розказати історію вірної та невибагливої пари, що знайшла собі притулок на її берегах.

 

Переклад Максима Рильського

 

Категорія: Щастя... Від чого воно залежить? | Переглядів: 67 | Додав: Tetjana