Кохана, погладь сорочку.

щоб смуги були вогняні.

щоб в дальнім життя холодочку

враз гаряче стало мені,

коли я тебе згадаю

у сивім своїм забутті

за тою десятою даллю

в останньому серцебитті.

в останнім повітря ковточку,

всміхнувшись останньому дню,

твою одягну я сорочку

з твого золотого вогню;

здолавши закони всі вперті,

зітхнувши в зелену траву,

в сорочці твоїй після смерті

безсмертним ще мить поживу.

Я одяг твій цілую, як осмуту;

я тебе не бачу вже давно;

тих зітхань хвилину, як покуту,

п'ю нектар впереміш з полином –

подихів хвилину незабуту;

я тебе не бачу, а вікно

все темніє і темніє – в смуту,

в чорну ніч впадає, як в отруту;

я тебе не бачу вже давно;

я цілую одяг, мов незрячий,–

поцілунок навсібіч гарячий;

я тебе не бачу вже давно;

і твоя звичайна одежина,

лебедине платтячко – пір'їна,

відліта і відліта в літа –

і нечутно щось мене пита:

«Що для любові – вірші чи любов?

Слова очей? Долоні тиха мова?

І мовчазна у подихах розмова?

Що для любові?..»

Є лише любов!