Лист  1. 

Чому  я  вам  пишу?  —  дрібний,  нездібний  учень, 

Убогий  мандрівник,  що  слухає  поучень. 

Безчолих  мудреців,  магістрів  і  псявір; 

Що  ненавидить  зло,  а  сам,  як  дикий  звір 

Від  Рідної  Землі  пішов  тими  світами, 

Де  й  коні  ваших  брик  не  били  копитами, 

Де  не  блукав  Маклай,  хіба  в  лихі  роки 

Заходили  колись  веселі  козаки… 

Чому  я  вам  пишу?  Але  кому  ж  писати, 

Коли  взяла  Москва  і  Генія  за  ґрати, 

В  співця  полів  і  риб  —  застава  у  дворі, 

А  в  архітекта  слів  —  замок  на  «Кобзарі»; 

Коли  один  сапоґ  при  Вислі  і  Дніпрові, 

І  хоч  із  двох  сердець  —  та  слід  один  від  крови, 

І  тінь  труни  одна,  і  Гробовщик  один 

Рова  викопує  для  наших  батьківщин 

Простіть  за  ці  слова,  не  ковані  із  злота  — 

Облиті  фарбами,  і  кровію,  і  потом: 

Я  про  одне  життя  вам  посилаю  звіт  — 

Воно  таке  ж  тяжке,  як  і  сьогодні  світ. 

А  ще  тому  пишу,  що,  заблукавши  в  хвижу, 

Із  Києва  пішов  аж  на  поріг  Парижу, 

І  тут,  дарма,  що  ліг  на  плити  чорний  сніг  — 

Я  упізнав  сліди  вигнанчих  ваших  ніг. 

Пробачте,  Вчителю,  що  ямби  шестистопні 

Збиваються  на  п'ять…  В  моїм  кінці  Европи 

Й  за  океанами  дрижить  земля  тепер  — 

На  стопи  наступа  стопащий  Люцифер. 

Лист  2. 

Які  далекі  ви,  мазурки  і  забави, 

Гартовані  шаблі  —  щербаті  свідки  слави, 

Розшиті  кунтуші,  карети  у  багні, 

Видючих  кобзарів  (хоч  і  сліпих!)  пісні!..  — 

Минуло!..  Та  й  тепер  готові  в  бій  кривавий 

З  рушницями  в  руках  і  Київ,  і  Варшава 

Стоять,  не  бачучи,  що  їм  одна  рука 

Рушниці  подала  —  рушниці  без  курка… 

Поете!  Голос  твій  ще  в  серці  у  поляка! 

Озвися  знов  і  знов!  Нехай  осіння  мряка 

Мутної  давнини  розвіється  з  небес. 

Повір:  я  теж  молюсь,  щоб  твій  народ  воскрес 

У  волі  і  добрі,  як  і  за  свій  молюся. 

Учителю!  Лише  я  одного  боюся, 

Що,  лапоть  вигнавши  з-над  Висли  і  Дніпра,  — 

Ми  знов  накличемо  ще  кращого  добра!.. 

Литвин  ти  чи  поляк?  —  Нестоптані  пороги… 

Шануй,  шануймо  їх,  шануймо  всі  дороги, 

Не  сплутуймо  в  одну,  бо  нею  не  пройти. 

Такий  широкий  світ!  —  такі  вузькі  дроти, 

Що  стисли  грудь  Землі,  що  врізалися  в  тіло: 

Уже  болить  і  там,  де  перше  й  не  боліло! 

Така  краса  буття!  —  така  страшна  наруга 

Над  Дивом  тим,  чим  Бог  не  обдарує  вдруге, 

Немов  колись  за  Вавилонську  вежу 

Скарає  нації!.. 

Не  гасне  та  пожежа, 

Що  вибухла!..  Не  ранки  волошкові  — 

За  Дін,  за  Сталінград  пливли  потоки  крови 

І  стовпища  гармат  з  берлінської  берлоги 

Гукали:  «Хто  ти?  Хто?»  —  ревли,  немов  безроги… 

Поете!  Голос  твій  ще  в  серці  у  поляка, 

Озвися  ж  знов  і  знов!  Нехай  осіння  мряка 

Мутної  давнини  розвіється  з  небес. 

Повір:  я  теж  молюсь,  щоб  твій  народ  воскрес 

У  волі  і  добрі,  як  і  за  свій  молюся: 

Я  братньої  війни  понад  усе  боюся. 

Пробач  за  довгий  лист.  Злетілися  думки, 

Мов  хмари  восени.  А  нікому  руки 

Подати  ні  для  стріч,  ні  для  прощання. 

Я  на  землі  живу,  неначе  на  вигнанні.