Головна » 2014 » Июнь » 13 » Колодязь Мукачівського замку (легенда)
04:26
Колодязь Мукачівського замку (легенда)

Мукачівський замок лежить на високій скелі, що над рікою Латорицею.
 
Колись давно, дуже давно, багато літ носили малі й великі, молоді й старі, сильні й слабкі каміння на ту скелю й будували там міцні мури. Витягли мури, поставили вежі, побудували хижі й палати. Все було готове, тільки за колодязь забули.
 
Ніде в замку не було води. Усій челяді треба було носити воду з ріки Латориці.
 
У замку панували різні пани. Ніхто тим не переймався: є в замку колодязь чи немає, тяжко слугам воду носити чи ні.
 
Та запанував над замком один добросердечний пан. Він побачив, що десятки слуг день і ніч нічого не роблять, тільки тягають воду у відрах та бочках з долини Латориці на високий замок.
 
І він сказав своїм слугам:
— Не будете ви більше тягати воду на замок. Прикличу я майстрів і серед замкового двора накажу викопати колодязь.
Як сказав, так і зробив. Скликав майстрів, додав громаду слуг та інших робітників і наказав посеред замкового подвір’я викопати такий колодязь, у котрому б було достатньо води для всієї замкової челяді.
 
Почали майстри, слуги й робітники колодязь копати. Копали місяць, копали два, але воду не знаходили. Копали далі, вже й самі не тямлячи, скільки місяців копають. Копали дедалі глибше і глибше, натрапили на тверду скелю. Даремно вони її товкли, розбивали, з твердої скелі ані грудки не могли відколоти. Тоді найстарший майстер пішов до пана і сказав:
— Не буде, пресвітлий пане, у твоєму замку колодязя, бо ми натрафили на тверду скелю й не можемо її розбити.
— Як не можете, то не можете, — сказав добросердечний пан і наказав своїм слугам і надалі носити воду в замок з ріки Латориці.
 
Минали дні, минали роки. Добросердечний пан давно помер. Прийшли воєнні часи. Замок оточили вороги і не дозволяли в замок навіть птиці залетіти. Не могли слуги до замку воду носити. Тоді комендант замку скликав майстрів і наказав копати колодязь далі, аж доки не доберуться до води.
 
Копали, копали, лупаючи тверду скелю, але розбити її не могли. Води й далі не було. Від великої спраги почали мліти як вояки, так і замкові слуги. Тоді вийшов комендант замку подивитися на майстрів і робітників, як вони копають і лупають скелю. Дивився, придивлявся, стежив за їх роботою аж до пізньої ночі, навіть не давав їм перепочинку. На це найстарший із майстрів сказав:
— Даремно ти, пресвітлий пане, робітників мучиш. Людська сила ніколи не розіб’є скелю, хіба чорти можуть її розбити.
— Кедь і чортам оддам свою душу, але в сьому колодязі вода мусить бути, — крикнув сердито пан.
На це відразу перед ним з’явився чорненький чоловічок.
— Не хочу я твоєї душі, тільки дай мені міх золота, і я тобі ту скелю розіб’ю, а колодязь наповню водою.
 
— Дам я тобі не один, а два міхи золота, тільки ти мені допоможи викопати колодязь, — сказав пресвітлий пан замку.
Тоді маленький чоловічок стрибнув у колодязь, всіх робітників і майстрів вигнав звідти. Не встигли вони вилізти з глибокої ями, як уже в колодязі щось загриміло, зашуміло.
Подивилися майстри в колодязь та й закричали:
 — Вода! Вода! В колодязі повно води!
— А де той чоловічок? — запитав комендант.

— На це з колодязя хтось заревів:
— Прийду завтра опівночі, чекай мене тут з двома міхами золота!
— Ходи тепер, я тобі одразу їх дам, — сказав пан. Але тієї ж хвилини заспівали півні, і з колодязя більше ніхто не відзивався.
Так здогадався пан, що хто це йому колодязь допоміг виикопати. Пошкодував, що таке нерозумне слово прорік і чортові два міхи золота пообіцяв. Шкодував стільки багато золота віддати чортам, коли за тоте золото міг би утримувати стільки слуг і стільки добра всілякого придбати.
 
Один з полковників потім порадив панові:
— Лиши на мене, а я з чортом усе вирівняю!
Пристав пан на те. Тоді полковник дав пошити два малих мішки, до котрих ледве зміг покласти по два-три дукати. З тими мішками й чекав опівночі на чорта.
Як тільки сторож затрубив на вежі по першій, чорт і з’явився.
 
— Де мої два міхи золота? — запитав він.
— Вони тут, — відповів полковник і передав йому два маленьких мішечки.
На це чорт почав собою кидати, злитися, що його перехитрили. Та невдовзі заспівали півні, і він зі злості стрибнув у колодязь і щез.
 
Відтоді той чорт сидить на дні колодязя. Інколи можна навіть чути, як він там реве, тупоче. Тому ніхто не наважується бодай раз спуститися на дно Мукачівського замкового колодязя.   
 
 
Категорія: Закарпатські легенди, повір'я, казки, бувальщина та небилиці з народної криниці | Переглядів: 1456 | Додав: Tetjana | Теги: колодязь мукачівського замку, легенди Закарпаття