Ісус Христос розп’ятий був не раз. 
Там, на Голгофі, це було уперше. 
Умер од смерті, може, — від образ, 
і за життям не пожалів, умерши. 
А потім розп’яли на полотні, 
у мармурі, у гіпсі і в граніті. 
А потім розп’яли його в мені, 
і розп’яли на цілім білім світі. 
І тіло з’їли, кров’ю запили. 
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку? 
І продавали образ з-під поли, 
і не дають умерти чоловіку. 
Куди піду? Куди тепер піду? 
Де на землі земля обітована? 
Казарми в Гефсіманському саду, 
І всі народи — як розкрита рана… 

Життя іде і все без коректур. 
І час летить, не стишує галопу. 
Давно нема маркізи Помпадур, 
і ми живем уже після потопу. 
Не знаю я, що буде після нас, 
в які природа убереться шати. 
Єдиний, хто не втомлюється, – час. 
А ми живі, нам треба поспішати. 
Зробити щось, лишити по собі, 
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, 
щоб тільки неба очі голубі 
цю землю завжди бачили в цвітінні. 
Щоб ці ліси не вимерли, як тур, 
щоб ці слова не вичахли, як руди. 
Життя іде і все без коректур, 
і як напишеш, так уже і буде. 
Але не бійся прикрого рядка. 
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. 
Не бійся правди, хоч яка гірка, 
не бійся смутків, хоч вони як ріки. 
Людині бійся душу ошукать, 
бо в цьому схибиш – то уже навіки.