Закарпатська народна казка

Була служба в церкві. І прийшов до церкви цар. Сів він собі на столець і позирає по людях, дивиться, що люди роблять. Піп читає Євангелиє й проголошує:
— Хто перший, буде посліднім, а послідній буде першим. А царя то заїло. Думає: "Я перший. І аби я був посліднім? То не буде". Прийшов він домів і наказує слузі:
— Йди за попом і кажи йому так. Най він принесе ту книгу, що в церкві з неї читав: "Хто перший, той буде посліднім, а хто послідній, той буде першим".
— Добре.

Слуга пішов і каже попови:
— Слухайте, беріть книгу, що-сьте в церкві читали, і йдіть до царя. Він край хоче знати, що ви читали.
Піп прийшов, і каже цар:
— Ану кажи ти мені, де ти таке читав: хто перший, буде посліднім, а хто послідній, буде першим?
А піп одкрив та й подає йому Євангелиє:
— Туй, туй.
Цар узяв ножик і тих два рядки вирізав геть, аби не було їх. Вирізав і книгу закрив:
— На, більш тото не будеш читати в церкві, більш не будеш.
І пішов піп геть, а цар пішов до хижі, їв, пив. Вийшов надвір, дивиться, а д'ньому приходить чоловік здоровий. Не такий малий Іванко чи Грицько, як я, а здоровий. Цар здоровий, або й здоровий чоловік підійшов д'ньому. А він йому говорить, цар:
— Як ти сюди прийшов без мого відома й без мого приказу? Як ти сюди прийшов?
А той відповідає:
— Ти мене не звідуй, як я прийшов без твого відома, а позирай: олень над рікою бігає, олень.
 Олень ходить над річкою та пасе. А цар — до хижі, взяв пушку та й хоче оленя вбити. А олень сюди-туди, та й д'воротам, та й перескочив. Не треба було й ворота відкривати. А на вулицю пішов олень й обзирається. Айбо туй підійшли діти та стріляти не мож. Цар іде з пушкою, хоче вбити оленя. А олень іде, йде. А туй вже й діти, а туй вже й Мошко надійшов. Та й він нагнав оленя ід'воді, а олень — у воду. Пішов у воду та й переплив на той бік, а там лозина. А олень так об'їдає лозу, так об'їдає. А цар думає: "Ти мої лози об'їдаєш?" Та прийшов до річки, та й геть розібрався. А той великий чоловік за ним іде. Цар плаття з себе зняв до трусів, пушку на плечі та й у воду дався. Та доки переплив на другий берег, той взяв плаття на себе, той великий чоловік, та й іде до царського палацу, бо він уже цар.

Прийшов чоловік туди, пости одкрили йому двері, одкрили ворота, він зайшов домі.
 А цар переплив ріку, походив по лозах — нема оленя. Вернувся назад — плаття нема. А там був бовт, і був у ньому жид-бовташ. Зайшов до нього цар:
— Слухай, я поплив за оленьом, а хтось у мене вкрав плаття. Дай мені плаття, бо я голий домі не піду.
Той йому дав плаття, шерстяне, але не царське. А хоть би й царське дав, то нич з того, там уже цар другий. Іде цар домі, а там пости.
— Де йдеш?
— Домі.
— Та де "домі", — каже, — туй цар жиє.
— Я цар.
Вже його звідають, який він цар.
— Який ти цар? Кругом, шагом марш! Та й він пішов. Прийшов до жида знов:
— Слухай, Мошку, я в тебе переночую, а рано піду.
— Добре, добре.
 Дав йому Мошко щось їсти, він переночував. А раненько Мошко сам пішов до царя дивитися, чи дома цар. А йому пости сказали, що цар дома. Вернувся Мошко та й говорить:
— Слухай, не обманюй ти мене, що ти цар. Цар дома є. Який ти цар? Я не знаю, що ти за іден. Ти шпигун чи що? — каже. — Мене виженуть із села через тебе. Іди собі геть.
А цар забрався й пішов собі геть, та як би в Ужгород чи в Мукачів. І держав руку на милостиню, та гей жебраки. І два роки був жебраком, два роки! Та й він заріс, не стригся, не брився. Борода до колін, волосся до землі. Довелося йому пропадать два роки, за два рядки, що він був вирізав у Євангелиї. І він пропадав два роки.

А в два роки цар, що був замість нього, написав у газети: "Усі жебраки — до мене в гості". І всі жебраки дораз про то дізналися й прийшли до царя в гості. А він, цар-жебрак, думає: "Іду я та хоть там наїмся добре". Та й прийшов. Прийшов та не йшов межи жебраки, а сів скраю собі, коло воріт. Сів та й поглядає на панію, на царицю. А цариця й собі дивиться на нього, на такого жебрачища. А той цар поглядає на них обох.

Но добре, їли всі жебраки, пили, а він чогось не їсть, не п'є, лиш позирає. Аж туй каже цар:
— Дорогі гості! Принимайте малу гостину за велику та й розходьтеся.
 Та й жебраки іден за другого, іден помежи другого, та й у ворота, та й пішли. Та й ворота закрилися. А він остався. І тоді лиш почав їсти й пити. Поїв, попив. А цар позирає на нього, що він остався сам, та кличе:
— Ходи, ходи сюди.
Закликав його та й наказує панії, цариці:
— Іди там до хижі, йди.

Вона пішла, а цар закликав його в одну кімнату, закликав борбіля. Той обстриг його, побрив. Вбрали його в чисте, повели в баню, обмили. Вбрали його в царське плаття, нове плаття. І тоді цар закликав царицю:
— Іди сюди. Позирай, — каже, — котрий твій муж. Чи той, чи я? А вона позирає то на того, то на другого й не знає, котрий її чоловік. А він каже йому, цареви-жебракови:
— Я, ангел-хранитель, прийшов покарати тебе. І щоб ти знав: від Євангелия не мож ні відняти, ні додати. Нич, ані єдну букву змінити не можна! То не мож!

І він пропав, а цей став царем далі. Як царював, так і царює. І казці конець.