Ось і травень. Наближається радісне і водночас сумне свято Перемоги. Минуло шістдесят дев’ять років, а цей день так і залишається хвилюючим моментом нашої пам’яті. Саме тому хочу привернути вашу увагу до повісті Василя Бикова «Обеліск». Письменник також був учасником війни. Багато довелося пройти випробувань: був поранений, був без звістки зниклим, навіть ім’я його залишилося на одній із братських могил тих років. Хіба міг він писати про інше?
                Та Василя Бикова цікавлять не стільки епізоди війни, скільки внутрішній світ героїв у складній життєвій ситуації, піднімає проблему наступності поколінь. Автор прагне знайти відповідь на важливе запитання: що можна вважати подвигом? Чи є подвигом вчинок сільського вчителя Олеся Івановича Мороза?
                Ми стаємо свідками суперечки молодого чиновника й Ткачука, присутнього на похороні Миклашевича, колишнього завідуючого райвно, який усе життя присвятив тому, щоб вчинок Мороза все ж таки був оцінений як подвиг, а ім’я внесено до списку героїв, у пам’ять про яких у селі був поставлений обеліск.
                Мене дуже вразила впевненість Ксьондзова, з якою він стверджував, що вчинок Олеся Івановича не можна назвати подвигом. І це говорить заврайвно! Привертає увагу розповіь Ткачука про трагічну долю сільського вчителя і його вихованців.
                Особливо мені запам’ятався епізод, коли Мороз прийшов до німців. Він добровільно пішов на страту зі своїми учнями. Не міг кинути дітей самих в останні дні їхнього життя. Хлопці вже занепали духом, але він знайшов потрібні слова, переконав, що життя — тільки мить, а пам’ять про них буде найвищою нагородою. Звичайно, він розумів, що дітей не відпустять, коли він прийде. Та що ж робити? Змиритися? Кинути своїх учнів і чекати влучної хвилини для помсти? І він зробив крок всупереч здоровому глузду.
                На мою думку, символічним є те, що стратили їх у неділю, на перший день Пасхи. Адже найвища нагорода — воскресіння пам’яті в серцях людей. Герої повісті зберегли в собі людину. Питання, що підняв автор у повісті «Обеліск», співзвучне сьогоденню. Нам, молодому поколінню, Василь Биков допоміг зрозуміти, що життя сильне зв’язком поколінь. Я впевнена, що не можна будувати майбутнє без пам’яті про минуле, а подвиг вимірюється силою людського духу, моральним вибором, турботою про інших, здатністю на самопожертву. Саме тому вчинок Олеся Івановича Мороза —справжній подвиг. На жаль, цього так і не зрозумів Ксьондзов.

Мар’яна Кричфалушій

11 клас

     Гарний вечір. Затишно у моїй кімнаті. На комп’ютерному столі переі мною — монітор і книжка Лілії Лапіної «Дуже довга казка». Що краще, цікавіше? Я ніколи не ставив собі такого запитання, тому що люблю пограти в комп’ютерні ігри, захоплююся футболом. Люблю у вільний час з певних літер утворювати нові слова.  А зараз замислився.

     Здивувала мене «Казка доброго чарівника Тото Маглоса». Вона подібна до гри, тому що чаклун Акірес — це Карієс, сестрички Щікот і Пасат — це Щітка і Паста. Є у них сміливий братик Акжуй — Жуйка. Вони разом із добрим чарівником Тото Маглосом допомогли лінивому багатію перемогти Акіреса. Ця казка пояснює, чому дітям щодня потрібно чистити зуби.
Та найбільше мені сподобалося, як письменниця передає красу природи, яку можна уявити і побачити.
      «Казка про Срібне озеро і чарівну краплинку» вчить нас робити добрі справи, берегти і не забруднювати природу. Цей твір відразу мені нагадав про Синевирське озеро, з яким цього літа відбулася у мене перша зустріч.
     Відкрив теку з фотографіями, що зберігаю у комп’ютері. Милуючись красою Синевирського озера, відчув подих пустотливого вітерця, тепло лагідного промінчика. В моїй уяві закарпатське Морське око перетворилося на Срібне озеро з казки Л. Лапіної.
    Я глибоко впевнений, що саме такі книги можуть викликати інтерес до читання. Раджу прочитати «Дуже довгу казку» не тільки своїм однокласникам, але й іншим дітям. Тепер я зрозумів, що навіть комп’ютер не може замінити спілкування з «живою» книгою.
 

                                              Едуард М.