Головна » 2012 » Ноябрь » 11 » Крікус-Какус
14:39
Крікус-Какус


Закарпатська народна казка

Два вояки утекли з війська та все йшли хащами, бо боялися, що їх хтось імить їх у селі. Дуже їм тяжко було, бо не мали що їсти і грошей не мали, щоб собі купити їсти. Найшли у хащі єдну велику пивницю і зайшли в неї. Побачили там багато бочок. І тоді каже єден вояк другому:
– Но, то хоч вино будемо пити, кедь ніщо їсти!
Позирають у бочку, а бочка порожня єдна, друга, – усі порожні. Раз послідню бочку позирають, аж вона тяжка.
– Ага! – кажуть. – Тут є вино!
Розденчили бочку, а в тій бочці друга менша бочка. Розденчили ту меншу, а в ній уп’ять бочка ще менша. Розденчили ту, ще меншу, і в тій найшли таку бочку – на єдно віко. Розденчили ту, що на віко, аж у ній ще менша; і доти находили бочки, що найшли таку бочку, як лісковий горіх. Розденчили найменшу, а в тій найшли єдну картку. І каже тоді єден вояк:
– Позирай, що у тій картці, бо ти знаєш письмо.
– Тут, – каже другий, – є написано: Крікус-Какус!

Та й дораз з’явився чорт – бо то чортове ім’я таке було – сперед них:
– Що накажуть панове, я донесу!
– Та що нам інше? Їсти-пити донеси нам!
І дораз запалилися свічки, стіл накрив, і на столі усячини доста: вино, м’ясо, левеш, хліб, погари; їдять, п’ють, гостяться вояки. Там вони сиділи три місяці, в тій пивниці: Крікус-Какус стачить ушитко! І дорадилися так вояки, щоб іти д’цареві: ачей би їх цар усвободив з воїнства, кедь вони дадуть ушитким воякам і офіцерам, кілько має цар, обід.
Цар на сесе пристав:
– Ну, кедь ви дасте обід моїм воякам та офіцерам, тоді я вас одпущу домів.
І раз лем почали ся столи накривати – айбо нікого не видко, хто накриває, лем так у повітрі стіл летить, – і на столі ся кладе паленка, вино, погари, виделки, ножі, м’ясо, хліб – що треба до обіду. А офіцерам особливо накрили. То Крікус-Какус мусив поставити, бо його картка – у того вояка! І як ся обід відбув, лем із стола вшитко пропало – не видко було, же хто ото бере із стола. І тоді цар каже тим двом воякам:
– Теперки можете йти собі домів.
Межи сими двома вояками єден знав письмо, а другій – ні. І каже той, що письма не знає:
– Та, хлопе, – каже, – я не буду мати нич, бо Крікус-Какусова картка в тебе є – та тобі, що розкажеш, він постачить. Розкажи йому тепер, щоби мені п’ятсот золотих приніс, аби я мав із чим удома жити.

І дораз Крікус-Какус приніс п’ятсот золотих і дав тому, що письма не знає. І так вояки ся розійшли, і пішли собі домів. А у того, що знав письмо, іще мамка жила, сама була у хижі. І він як прийшов домів, мати його не упізнала. І він ся просить на ніч:
– Чесна ґаздинько, чи не переспав би я тут сесю ніч, у вас?
– Ай, паночку, а як ви у мене переспите, кедь я така бідна?
– Та я якось пересплю у вас.

І як рано встали, він повів їй, що він – син її. А то було в єднім місті. Каже той вояк матері своїй:
– Ідіть, мамко, у кав’ярню, просіть на двох обід за двісті срібних!
І пішла мати його у кав’ярню, і просить у кельнера обід на двох за двісті срібних. Кельнер собі думає: „Що то за пан такий великий, що за двісті золотих обід на двох розказує, та й що я годен дати йому?” Думає собі, що би дещо такеє вибрав дороге. Та й зібрав такі дорогі речі та й так собі гадає: „Ото багато буде коштувати, тож я сам понесу”. Так і учинив. Айбо в тім місті дораз чути всюди стало, що великий пан прийшов.

І жив там у тім місті другий пан багатий, та мав єдну доньку. Прийшла мати до того пана сватати її за свого сина. Пан увидів її на ґанку й каже:
– Що ти, бабо, ходиш сюди? Йди до кухні, дадуть тобі їсти.
– Ой, паночку, не прийшла я, аби ви мені їсти дали, а я ото прийшла: мене син послав, аби ви віддали свою доньку за нього.
– Іди мені з хижі! Я би-м віддав свою доньку за твого сина?!
Прийшла баба домів, і син звідає її:
– Що, як-єсте ходили?
– Та прогнав мене пан, казав так, що він не дасть за тебе свою доньку.
Айбо панові прийшло у розум, як бабу прогнав: „Тото пан великий має бути, багатий, кедь він на двох обід за двісті срібних розказав!”
І каже той вояк:
– Ідіть, мамко, уп’ять до того пана сватати за мене! ...

Прийшла баба назад, і пан дораз інакше почав із нею говорити.
– Та добре, я за твого сина дам свою доньку, кедь така хижа у нього буде як у мене, такий двір, такий ґанок. Та кажіть йому так, що тоді віддам за нього.
Прийшла вона домів. Звідається син:
– Що пан казав?
– Та то казав, що кедь у тебе така хижа буде, такий двір, такий ґанок, як у нього, тоді дасть за тебе свою доньку.
– О, мамо, смійте ви ся із того! Не такий у мене буде ґанок та хижа, та вшитко, як у нього!
Пішов увечері той вояк геть і каже:
– Но, Крікус-Какус! Знаєш того пана, що я у нього доньку сватав? На завтра аби-сь мені таку хижу поставив на три поверхи, ґанок із цементом, стовпи скляні, у дворі усюди цементом аби-сь залляв, і аби той ґанок моїм садком до того пана досягав!

І раз на рано то ся стало. Встав той пан, що доньку оддає, позирає у вікно, аж воно не можна позирати – так ся світить од того ґанку та й од скла! І тоді він каже своїй доньці:
– Уставай, ходи скоро до того вояка, будемо свадьбувати!

Прийшли. Той вояк устав, пішли до попа, помінялися обручками та й посвадьбували.
Тоді каже Крікус-Какус тому воякові:
– Просив би-х я вас, кедь би ви мене пустили домів до мого няня, бо до мого няня треба шість днів ходити.
Вояк собі подумав:
– Можеш іти, лем аби-сь назад прийшов.
Айбо Крікус-Какус каже:
– Дайте мені й тоту картку мою; я вам її назад принесу.
Вояк дав, і Крікус-Какус тоді каже, як узяв картку:
– Перехрестися лівою рукою; не увидиш ти мене більше тут, доста я тобі служив!
Та й пропав.

Айбо раз на другий день той вояк устає, айбо тої хижі не є, що Крікус-Какус учинив йому: він серед землі спить із своєю жоною, в тій кучі, де його мати жила! І той пан багатий як тото увидів, що палати не є, скоро побіг і взяв свою доньку назад до себе, а того вояка так осудили, щоби його прив’язати до стовпа, ізв’язати йому руки й ноги, а їсти йому нич не дати – аби там його оводи й шершні із’їли. І раз він там стоїть коло стовпа єдної ночі, чує – гримлять вози. Він лічить вози – налічив сорок дев’ять, а на п’ятдесятім їде Крікус-Какус. І як увидів Крікус-Какус, що той там прив’язаний коло стовпа, почав ся твердо сміяти! І каже:
– Га-га-га! Чи ти тут? Так тобі й треба. Видиш, – каже, – ти мене не шкодував, коли розказав, аби-х я царевим воякам та офіцерам обід дав; не знаєш ти того, відки я те доношував, то лем я знаю! Чи знаєш ти, кілько я постолів порвав, доки я у тебе був? П’ятдесят возів залізних постолів порвав-єм, – сесі вози, що тепер іду з ними! Та й тото був-єм позичив тоті постоли, та тепер їду купувати, бо мушу тоті постоли повернути!
Той вояк каже:
– Та дарма! Я вже виджу, що я тут свій вік мушу добути коло сього стовпа. Та я за сим не жалую, бо я собі заслужив; лем за єдним мені дуже жаль, що-м ся тобі не поклонив, коли ти од мене йшов геть. Та хоч, – каже, – тепер би-сьмо ся поцілували.
Крікус-Какус каже:
– Поцілуймося!
І поцілувалися. А вояк каже:
– Коби-сте мені тоту картку дали, аби-м її поцілував!
Крікус-Какус вийняв картку і каже:
– Цілуй.
А вояк – швак його в зуби! І тоді каже:
– Тепер уже ти мій назад! Розв’яжи мене од стовпа, скоро їсти-пити мені принеси, бо я уже п’ять днів не їв тут.

Крікус-Какус поставив йому, що треба було, і тоді розказав своїм фурманам, аби вже не йшли по постоли, бо він уже в руках: „Ідіть собі домів!”

Той вояк прийшов домів і каже Крікус-Какусові:
– Видиш, до якого нещастя ти мене привів? Жону в мене взяли, і хижі не є! Назавтра аби-сь мені назад то поставив, що було передніше.

І він то назад поставив. І як увидів той пан, що вже у його зятя хижа назад є – так, як було – каже своїй доньці:
– Донько, іди до ґазди!

Донька пішла і там із ним жила.







Категорія: Закарпатські легенди, повір'я, казки, бувальщина та небилиці з народної криниці | Переглядів: 510 | Додав: Tetjana