Головна » 2012 » Октябрь » 13 » Вакх у Горянах, або Чому на Закарпатті чудове вино
02:29 Вакх у Горянах, або Чому на Закарпатті чудове вино |
Дуже давно, тоді, коли боги стародавніх греків сиділи на Олімпійській горі й панував серед них громовик старий Зевс, багато прикростей і клопоту всім завдавав п'яничка і гультяй Вакх. Надаремно намагався Зевс умовити його не зловживати доброзичливістю богів. Вакх посилався на те, що він бог виноградарства й виноробства і йому не пристала тверезість. Що, мовляв, було б, якби він проповідував вино, а сам воду пив?! В очах людей він був би брехуном! Отак відповідав непутящий бог і продовжував свої вакханалії. Надокучило це старому Зевсу. І вирішив він випровадити непокірного бога на заслання. Але куди? Не можна ж його вислати туди, де люди займаються виноградарством! І раптом його погляд спинився на бовваніючих на півночі від Олімпу горах Карпатах, саме там, де ріка Уж виривається з гірських ущелин на рівнину. Адже богові та ще з високого Олімпу все видно. Черницям побудував монастир на Сорочій горі, на лівому березі Латориці, аби дітей виховували; а ченцям побудував інший монастир — на Чернечій горі, на правому березі Латориці,— аби грамоти вчили. Побудував і церкву святого Миколая — з трьома банями, від раю краснішу,— аби там служили руські служби, аби відпусти чинили з того часу і довіку — людям на радість, а Русі на славу. А тоді жовте море зі змія Веремія почало з-під Мукачева відтікати Латорицею до Дунаю, а з Дунаю утопати в Чорному руському морі. А діти ростуть, як навесні квіти, гомінливі, як бджоли, і пісень співають, і до пісні приспівують: — Радуйся, радуйся, руська земле! І я там був, багато їв і пив, ті пісні слухав та й приніс звідтіля як пам'ятку, а трохи, й вигадку. Подивився князь на те поле дітей, загублених серед моря зміїної жовчі, й захмурився: «Хто буде діток наставляти, доглядати, вчити, коли в цілому краї залишилися самі дідкове та бабки». Сів князь на коня і повернувся на своє Поділля, до свого прекрасного Кам'янця. То поїхав він за людьми. І засурмили, забубнували рано-вранці в княжому дворі в Кам'янці-Подільському. — Збирайтеся! — закликав князь дружину.— Збирайтеся, хто хоче мати сад і виноград, земличку на пшеничку, збирайтеся в дорогу за гори Карпати! Візьміть із собою жінок молодих, аби малих дітей наставляли, ченців і черниць, аби діток у школі грамоти вчили князеві на радість, а Русі на славу! Тридцять три дні й ночі йшли з дружиною подільські господарі, руські сини, жінки, молодь, ченці й черниці за гори Карпати. І дав князь господарям триста сіл від Марамороша аж за Маковицю,— щоб своїх дитят і карпатських сиротят ростили. Не відскочила голова, і вдруге князь махнув мечем, не відскочила, тільки жовчю залилася. Розкритою пащею змій князеву голову вхопити хоче, а князь втретє ударив мечем. Ударив,— і змій тяжко повалився, аж земля задвигтіла. І жовч із нього потекла в долину жовтим морем! Люди на Мукачівській горі з дива сплеснули руками: — Слава тобі, володарю! І спустилися з гір — той з вилами, той із сокирою, жовту потвору на шматки посікли й розметали, аби її віднесла Латориця до Дунаю, а Дунай до Чорного моря. А на другій долині з кожної квітки вилетіла душа, стала краплею крові, а та крапля перетворилася в дітей. Скільки квіток було, стільки й дітей стало, всю кров собі від змія Веремія знову вернули, тільки жовте озеро з жовчю залишилося. А навколо діти, як макові квіти, розцвітають, руками плещуть і тисячами голосів співають: — Слава тобі, князю, що ти переміг змія Веремія! Тим часом князь обмотався коноплями, насмолився смолою, де треба, і от вискакує із річки вже вигоєний змій Веремій. Розігнався на князя, а князь мечем січе й січе! Аж вітер свистить у лісі! І щоразу, як мечем князь махне, відлітає одна голова і скаче собі, й новий кривавий потічок стікає у долину. А на самій горі дзвони дзвонять, молитви звучать. І впав народ на коліна ні живий ні мертвий. Вже шість відрубаних голів змія Веремія скачуть, і кров ллється шістьма потічками в долину. І та низина від Мукачева до Токаю вкрилася червоними квітками, аж барвами на сонці заграли. З кожної квіточки душі дослухаються й благають: — Порятуй нас, князю, порятуй від лютого змія Веремія! І знову вискочив змій розгарячений, а жовтий, як віск. Витекла з нього вся людська кров, тільки жовч залишилася. Біжить змій на князя, аж полум'ям пекельним сапає. Вхопив у зуби щита з хрестом, ударив тим щитом об землю, але князь по голові вдарив. Обмотався князь коноплями, насмолився смолою, взяв довжелезного меча і щита з шестиконечним хрестом і пішов на Чернечу гору боротися зі змієм. А змій розлігся на горі й на сонечку вигрівається, аж виблискують сім його щелеп, і тіло вилискує сімома хвостами, що сходяться в один, пишний та розкішний, як у пави. Та й зачув змій, що хтось іде. — Чую,— каже,— руським духом пахне! — Та як би не пахло, коли я прийшов,— відказав на те Корятович. — Чого тут хочеш? Битися чи миритися прийшов? — Де там миритися, битися з тобою, гадом проклятим! Та й почали боротися, аж ліси зашуміли, аж земля загула. Як розженеться змій Веремій, як ухопить сімома щелепами князя, то й вирве шматки смоли і жменю конопель. А князь як махне мечем, так голову зітне. Відтята голова скаче, кров із неї ллє, потічком тече, а змій як вогонь горить, жити хоче. До Латориці підбіг, у воду скочив,— може, рани йому загоїть вода цілюща. І задумався князь та й сів на коня вороного, помчав через гори, до Мукачева примчав. Опівночі став він на Мукачівському замку. Аж гледь,— перед світанком явився йому білий дід, пальцем у бік Токаю показав і прорік: — Йди зі сходом сонця на рівнину, почуєш, яке горе в нашій землі руській. Виїхав князь зі сходом сонця на рівнину і їде на коні з Мукачева до Токаю. Сонце світить, і квіти червоні від Мукачева до Токаю тріпочуть під росою. А в кожній квітці дитячі душі плачуть. — Порятуй, князю, себе і нас від лютого змія Веремія! Доїхав князь аж до Токаю, а від Токаю до Маковиці, від Маковиці до Мукачева, і дуже дивувався, що дітей ніде немає, самі дідове та баби в кожній хаті. — Привезіть мені,— мовив князь,— сім бочок смоли і сім возів конопель, буду я з тим змієм боротися. Звезли люди з усіх кінців краю до Мукачева ие сім, а сім раз по сім усього, чого князь зажадав. І вийшли на Замкову гору дивитися, що то буде. |
| Категорія: Закарпатські легенди, повір'я, казки, бувальщина та небилиці з народної криниці | Переглядів: 898 | |
