Головна » 2015 » Август » 22 » Слово до рідної матері (Андрій Патрус-Карпатський)
01:18 Слово до рідної матері (Андрій Патрус-Карпатський) |
Україно, Страднице свята!
На шрамі шрам, на рані рана! Лиш ти моя надія і мета, Що сяє зорею весняно, І крізь тумани навісні Веде у бій народні лави В звитяжні далі осяйні До щастя, волі і до слави. О Україно! Спадщино Батьків! Мов свіжа кров, димиш, Руїно! Зоставсь лиш чорний попіл від садків, Де співи лились солов'їно, І згарище димить руде, Де грали кобзи віщі струни. Чума з лопатою бреде, І крячуть ворони комуни. Прийми гарячий, щирий мій уклін Велика, Непоборна Мати! Я твій закутий більшовизмом син, Однак якого не зламати …………………………………… Ні голодом, ні кайданами У заполярній далині, Бо Ти і тут зі мною, з нами. Прилинь до мене з-за карпатських гір Янтарним вітром винограду, І рокотом діброви, де топір Скликає лісорубів на пораду, І закликом лунких трембіт, Що яструбині їхні крила Не придушив совєтський гніт, Чекістська зграя не скорила. Прилинь з Попрадських синіх берегів Мотивом бистрого потоку, І про лемківських розповіж братів, Словацьку мачуху жорстоку, Про український Пряшів нам Оповідання стоголосі, Як важко дихати синам Без матері, без ласки й досі. Прилинь жалем до мене чабанів З верхів тужливих Буковини, Щоб гнів яскраво в грудях пломенів, Зростав, могутнішав щоднини. Як ув Олекси, що панів Чужих карав, палив з дворами, Щоб рідний край зазеленів І закосичився квітками. Прилинь, прилинь кличем з Галичини, Де кров'ю пишуть епопеї. Грізні, святі літописи війни Вітчизни вірні Прометеї, І де скривавлений покіс Гарматні залишають жерла, Щоб на Говерлу кат не ліз, Щоб квітла вільною Говерла. Селянськими прокльонами прилинь З колгоспних присмерків Волині, Щоб на чужині я почув Волинь, Як у ярмі страждає нині, Як з неї ссуть останній сік адюки прокляті червоні як нагай тіла посік мозолі – тверді долоні. Прилинь до мене, Нене, з-за Дінця, З лісів Полісся золотого, З Донбасу і Дніпра святого, Щоб голос мій залізним став, Щоб серце спалахом тремтіло Карбованих пісень-октав, Щоб кликав я за праве діло. До боротьби, як славний Каменяр, Як Леся Українка сміло, Щоб слово-криця пристрастю фанфар Грізним прокляттям загриміло Комуні, Сталіну, Москві – Катам найзлішим України, Щоб стали мертві і живі В ряди повстанської лявіни. Прилинь з Кавказу, пташко, навесні, Пшеничним запахом з Кубані, Іржанням табунів донських мені Приснися в ночі, з горя п'яні, Морським прибоєм пригадай Даїрські ребра, шпилі Криму, І Чорномор'я, і Дунай, І Хортицю непобориму. Прилинь, прилинь, мов блискавиця з туч, У пекло тундрове шалене, Хрестом Володимирівським із круч Благослови мене, о Нене! І про столицю розповіж, Про хлібні черги на майдані, Про більшовицький гострий ніж, Що осквернив Софійські бані. Замайори прапорами Хмеля, Як червоніли Жовті Води, Як бурею вкраїнська йшла земля За віру й правду до Свободи. Заплач про той фатальний день, Як рада суму засідала, І кайданів московських дзвень Принесла Києву навала. Про сина славного загомони, Про дух геройський, про Мазепу, Що прагнув волі, сонця і весни І горам, і ланам, і степу, Що рушив з ордою на прю, Що розпочав борню криваву. Нехай у спогадах згорю Й полину серцем під Полтаву. Гей, загрими, зарокочи Безсмертним зовом Заповіту, Щоб рвать кайдани, Точити знов вночі Сокиру, гнівом оповиту, Щоб кров сторіками текла В бурхливе рідне Чорне море, Щоб промені добра й тепла Зігріли поле неозоре. Заґерґочи, мов тисяча гармат Про лицарські діла Петлюри, Щоб знову затремтів московський кат, В'язничні повалились мури, Залопотів народний стяг, Воскрес тризуб у сяйві й славі Й повів загони до звитяг В державні заграви яскраві. Натхни мене на подвиги гучні, Заповни помстою до краю, Бо лиш Тебе одну й Твої пісні Кохав, кохатиму й кохаю, Бо Ти одна – моє життя, І щастя й задуми орлині. Хай у Тобі без вороття Розплинусь, Мамо, по краплині. Прилинь до мене, мов скорботний дзвін По замордованих в Березі, Заплач гуцулкою, яку загін. Солдати, зайди нетверезі, Безчесні звірі – москалі Пустили без віночка вранці Застогни стогоном в імлі Замучених у Сигуранці. І скрипом шибениці заскрипи, Змайстрованої німчаями, Щоб залякати і Дніпро й степи І зойком докотитися до ями, Де загрібали люд живцем Лопати братські під багнетом, Щоб окупант з рябим лицем Давився маслом і паштетом. Прилинь до мене, Мамо, з Воркути, Бліда, розпухла, у бушлаті, З Карелії, Печори та Інти, З Караганди, куди катюги кляті Тебе загнали за дроти На муки каторжні й поталу. Плачем дівочим прилети Із Колими, Іркутська та Уралу. Прилинь до мене криками сиріт З тайги холодного Сибіру, І крізь решітки і колючий дріт Розпламени у мене віру, Зміцни, щоб стала мов граніт, Щоб я пішов на супостата, Піднявши голову в зеніт, Коли прийде пора-відплата. Як лицарі Базару й Крут, Як Хусту вірні побратими, Що закарпатський боронили кут Тілами юними своїми; І як сьогодні в кожну мить Ідуть стрільців полки могучі, Легендою про них гримить Флояра вівчаря з-під кручі. Прилинь, прилинь росою полонин І срібним шумом водоспаду, За Тебе гордо піду на загин І на коліна не упаду. Прилинь у клекоті орлів, В ОУН-івськім наказі-слові, І стану я поміж стрільців В ряди, до боротьби готові. Підніму шовк знамен, піду вперед З братами у напрузі бою, І не зупинить нас ні кулемет, Ні танк наводкою прямою, Ні вся диявольська Чека, Ні ґерґотання грому й бурі, Ні Черемошу синь стрімка, Ні скелі дикі та понурі. Прилинь до мене в далеч голубу, Спали бунтарськими піснями, Щоб змити слабодухість і ганьбу, Оспівану сліпим без тями; Як вимирав голодний люд, Як постріли сухі тріщали, Й про заслання сумний маршрут Гуділи залізничні шпали. Прилинь з фабрик і колгоспних полів, Де мучаться рабів мільйони, І розкажи про їх великий гнів, Про злидні, сльози і прокльони. Про тих, що порятунку ждуть, Що в них одна-єдина мрія, Що вперли очі тужно в путь: – Коли ж, коли прийде Месія?!.. О Україно, Матінко моя, Сторіччя на хресті розп'ята, За Тебе смерть солодку прийму я І в пазурях не крикну ката, Піду на муки у пітьму, Звідкіль повернення не буде, Бо в Тобі вічно житиму, Як житимуть на волі люди. О Україно! Страднице свята! На шрамі шрам, на рані рана! Лиш Ти моя надія і мета, Що сяє зорею весняно, І крізь тумани навісні Веде у бій народні лави, В звитяжні далі осяйні До щастя волі і до слави. О Україно! Спадщино Батьків, Мов свіжа кров, димиш, руїно, Зоставсь лиш чорний попіл від садків, Де співи лились солов'їно, І згарище лежить руде, Де грали кобзи віщі струни, Й чума з лопатою бреде, І крячуть ворони комуни. О Україно! Знов повстанеш Ти, Вільна, Соборна і багата, В одній Родині зійдуться брати Під гомін радісного свята. Твій стяг над плесами борів, Степами, селами й містами Замайорить, як майорів Жовто-блакитними лучами. О Україно! Слався у віках! Героїв Земле, люба й мила! Хоч пута ще у тебе на руках, Комуну вже чека могила. І ти воскреснеш ясно знов, Врочисто, буйно, голубино.
Тобі, Тобі одній моя любов, О Страднице! О Україно! Воркута, 1954 - 1955
 |
| Категорія: Закарпаття у дзеркалі літератури | Переглядів: 1087 | |
