Головна » 2012 » Ноябрь » 10 » Міжгірський мотив (Петро Скунць)
00:01
Міжгірський мотив (Петро Скунць)


У карпатське надвечір’я там, де привиди й повір’я
ще недавно присідали до селянського стола,
у карпатське надвечір’я там іде моє Міжгір'я
у майбутнє дивне місто із прадавнього села.
І куди йому спішити? У селі простіше жити,
вдосталь свіжого повітря і веселої води.
Але мало нам, повірте, цих криниць, річок, повітря,
коли в світі є пустелі й нерозтоплені льоди.
Можна дбати лиш про себе, нам же іншу долю треба:
всій Вітчизні передати вроду тіла і душі.
Он сувора північ кличе — даймо їй людське обличчя
і вдихнімо в неї душу, цімбори-товариші.
У Марії й Василини на розмови півхвилини,
а півднини вже говорять і нема тому кінця.
Має доньку Василина, а Марія має сина,
їх ладнають молодиці до щасливого вінця.
Але донька Василини про весілля і христини
навіть слухати не хоче, на казкову жде любов.
А дорослий син Марії про весілля теж не мріє,
все щось креслить і майструє її легінь чорнобров.
І не хоче смачно їсти, а високих прагне істин
сім'янин благополучний, що у домі має рай.
І злітаються в Міжгір’я вечорами всі сузір’я,
і краса така навколо, хоч ніколи не вмирай.
Але вранці правда різко перестріне обеліском,
вічним полум’ям у сквері і могилою батьків…
І не можна покидати землю цю гірську — то мати,
і не досить їй привіту з поїздів та літаків.
Мати хоче мати сина. Тільки в цьому її сила,
полонина хоче мати вівчаря-сопілкаря.
Але світом крутять диски, всюди ритми, крики, виски,
всюди зблиски, крізь які не процідиться зоря.
Не тримаюсь я за давнє, лиш за ті дороги славні,
вже не бідні, але рідні, по яких ішли отці,
не тримаюсь коломийки, але нею душу вмийте,
старики двадцятилітні, як столітні молодці.
А тоді ідуть шукати щось гарніше за Карпати,
за шугайську Колочаву, синьоокий Синевир.
Мир тобі, моє Міжгір’я, мир, і щастя, і довір’я
на дорогах, що крізь нетрі прорубались без сокир.
Мир тобі, що день зустріти з-під солом’яної стріхи
вийшло вчасно, не заснуло за приземленим вікном.
У піснях сумуй і смійся, а фальшивих криків бійся
І співай своєї пісні, почуттів не економ.
Ти орало, ти косило і ніколи не просило,
будувало і співало, ти це вмієш і тепер.
Ти з блакитними очима, ти з легінськими плечима,
і твій Кук по богатирськи небеса твої підпер.
І вдержати над собою, і вдержати не злобою,
За щасливою судьбою таємничі небеса…
Мир тобі, столице чиста мого співу і дитинства,
І краса, краса одвічна і нових людей краса.


  



Категорія: Закарпаття у дзеркалі літератури | Переглядів: 433 | Додав: Tetjana